У центрі столиці, біля Театру юного глядача, нас зустрів знаменитий композитор Олександр Спаринський, який нещодавно відсвяткував 70-річчя. Він, веселий та енергійний, запрошує нас у свою квартиру. Зайшовши в оселю митця, не важко здогадатися, хто тут мешкає – замість шпалер у коридорі сотні листівок, постерів та флаєрів…
Дружина композитора заварює ароматну каву з корицею та частує солодощами, пан Олександр запалює цигарку та жваво розповідає про Mimirichi – театр клоунади та пантоміми, якому майже 40 років. Артисти відвідали з гастролями понад 45 країн світу – їхні яскраві шоу бачили глядачі Європи, США, Південної Америки та Азії, зокрема українські клоуни роками підкорюють Китай.
Саме про це дітище Спаринського як продюсера, його творчість як композитора, заробітки, особливості Mimirichi, а також клоунаду і війну ми відверто розмовляли понад дві години.
Пане Олександре, попри свою знаменитість Ви доволі непублічна людина – як і раніше, Вас рідко можна побачити на світських заходах та в інфопросторі – з чим це пов’язано?
Це не має жодного сенсу для мене. Бо це піар заради піару. Оця “публічність” – не професійна. Мені набагато доречніше підвищити свій рівень цитованості в інтернеті чи видати черговий стос альбомів на стрімінгових ресурсах від Apple до Spotify чи Deezer.
Тобто Ви себе подаєте через творчість, а не через свою особистість?
Точно не пикою торгувати. Кожна друга імпреза, починаючи від відкриття пам’ятника незалежності на Майдані й закінчуючи велелюдними святами у Києві – це все робили ми з колегами. Також паради з військовими. Цю загальнонаціональну мистецьку роботу я розпочав ще у 1986-му. І спочатку це були скромні кроки.
Дійсно, Ви – маестро мистецтва, різних його жанрів та проявів. Тож як Ви себе представляєте? Перш за все – як композитора?
Уже майже 20 років як я почав схилятися у галузь кіно, причому кіно свого авторського. Як режисер, як монтажер, як композитор.
Поштовхом став 2016 рік, коли раптом мій мультик “Закоханий їжачок” був визнаний кращим музичним анімаційним фільмом у 2015 році.
Проте починали Ви доволі скромно й пройшли важкий шлях від весіль до світових залів. Розкажіть про це детальніше.
Загалом я починав не як “театральник”, а як… “лабух”. З 7 класу почав грати в ресторанах і на весіллях, а також на проводах в армію – тоді це було свято. І це дозволило мені зрозуміти, що таке вільна праця, вільне існування, без соціальних обмежень…
Згодом я поїхав в Англію і були пропозиції там у ресторанах грати, проте я обрав інший шлях. Можливо, я був би набагато фінансово спроможнішим, але алкоголіком. Більшість моїх друзів отак просто залишили цей світ…
Було чимало скептичних висновків, ніби кому потрібно українське мистецтво на Заході. Проте я з нуля почав робити свої власні імпрези…
І через 20 років після того до мене звернулися з нагоди попрацювати в найбрендовішій звукостудії планети під назвою Abbey Road. Там усі записи Beatles робили.
Чи були у Вас музичні проєкти, які особливо запам’яталися Вам, і чому?
Звичайно ж, це мої музичні проєкти. Спершу це була серія альбомів – вони не лише музичні, а й мультимедійні. Перший мистецький сайт в Україні зробив я сам – він до цього часу існує. За естетикою він стародавній, але я не можу собі дозволити його вбити. Я цікавився мультимедією завжди.
Перший альбом – “Різдво Христове”, другий – “Виходьте, веснянки” і третій – “Чари купальської ночі”. Не хочу перебільшувати, але це були перші послідовні кроки в напрямку української World music – це сучасне прочитання фольклору. Це потім уже з’явилась Руслана Лижичко з усіма танцями і так далі…
Мультимедійні альбоми Олександра Спаринського / Фото: Микита Делюков
Цікава історія, коли Ваша дружина Тетяна подарувала Ваш перший в Україні дитячий компакт-диск пані Клінтон, коли та відвідувала пологовий будинок, де невдовзі народилась Ваша донька. Якою була реакція тодішньої першої леді Америки?
Ми ж добре розуміємо, що ці проморухи тодішньої американської адміністрації – це ж не просто так. Вони роблять свій промокрок – я роблю свій. Пані, канєшно, була в шоці. Це поза протоколом.
Також відомо, що Папа Римський, отримавши Ваш диск “Різдво Христове 2000”, настільки захопився нашою країною, що приїхав сюди… Розкажіть про цю історію у подробицях.
Я розумів, що мій диск – це релігійна тематика. Кількість католиків у світі незбагненна. Тому я вирішив: а чому ж не подарувати. Це ж не просто аудіо. Це мультимедія, тобто мініенциклопедія. Там і відео, і ноти, і ікони. До того, це заявка про країну. Я просто передав людям диск і вони кинули на пошту. Папа Римський потім надіслав мені відповідь. Також передав диск і Патріарху Варфоломею.
Наступна віха творчості – театр пантоміми та клоунади Mimirichi, який підкорив увесь світ. Саме Ви були біля його витоків. Поділіться спогадами про заснування театру.
Mimirichi існує як студія з 1984-го, а більш-менш як театр з 1986-го. Я всюди намагався знайти реалізацію своєї музичної творчості. І тоді в мене були десятки годин моєї інструментальної музики. Так от вона потрапила до Mimirichi. І мені звідти подзвонили й запитали, чи можна мою музику використовувати як заставку. І я прийшов подивитися – це було дуже смачно, нетрадиційно і гіперпотенційно.
Ну а потім я почав робити вистави. Це було ще не продюсерство, а творчі судоми та експерименти. Ми робили вистави в Москві. Потім я привіз туди Наталку Поривай з гуртом “Міраж”. І вона пройшла “на ура”. Тоді й Джигурда там був й одночасно там мав виступити такий Борис Рубашкін – емігрант з Німеччини, який вважався гуру російського романсу. Тож всі від нього шаленіли, а Mimirichi гідно не оцінили.
Можливо, у той час публіка ще не була готова до такого формату?
Точно. Фізичний театр, оцей гармидер на сцені, свідомий гармидер, котрий Mimirichi робили й роблять – такого ніхто не робив. Я вам відверто кажу. Майже паралельно з’явилися “Маски” в Одесі. Але Mimirichi були більш божевільні. І нині ми не маємо аналогів, не існує нічого подібного.
Розкажіть детальніше про особливості Ваших вистав? Який їх жанр та стиль?
Це фізичний театр клоунади та пантоміми. Фізичний театр. Тобто, з різними предметами. Від паперу до пластику. Тепер у тренді екологічна тематика, але все жартівливо. Розважаючи навчай, як то кажуть. Це, з погляду авдиторії, називається “для всієї родини”. Діти просто шаленіють. Причому не тільки китайські.
І ще важливо, що для мене це – не цирк, а театральна вистава.
А чому саме пантоміма – через мовне різноманіття країн, у яких гастролювали?
Жодного промовленого слова – це чудове підґрунтя для всесвітньої інвазії. Жоден концерт сьогодні не є подібним до попереднього. Ну, на 100%. Але вся ця спонтанність, вона глибоко вивірена і перевірена на сотнях концертів. З одного боку, повна “спонтанщина”. А, з іншого боку, концепція все одно є.
Я дивилася багато виступів Mimirichi, і, чесно кажучи, це така… Ну от класична клоунада. Ось це ті клоуни, знаєте, яких бояться діти. Дуже розмальовані й активні, роблять усе, що хочуть. І ось воно таке на сцені все бурхливе. Ну, дійсно, це ця клоунада, як її, мабуть, задумували. Зараз вже вона трошки інша. А от ви все-таки від цього формату не відмовляєтеся.
Не відмовляємося. Бо досвід показує, що існує попит. Без перебільшення. Які можуть бути виправдання? Міняти естетику? Ні. Тільки розширювати репертуар.
Були спочатку окремі номери. Моя музика була як музична візитівка. Те, що зараз називається джингл. Але потім я почав додавати якісь музичні треки. Згодом перші свідомі гастролі. Тоді не було вистав повноцінних.
Справжній шалений успіх, причому авторизований Заходом, – був Единбурзький фестиваль мистецтв. Ну, це найжирніший фестиваль планети. По презентабельності. По репутаційності. Це був 2004 рік. Ми місяць там сиділи й мали щонайменше по дві в день вистави. А бувало і по три у вихідні.
Цікаво, як Mimirichi підлаштовується до сучасності, адже театр налічує десятки років, проте з’явилося чимало нових трендів, змінилася авдиторія та її запити. А чи змінилося щось у самих виставах, сенсах, засобах та підходах?
Ми розуміємо, що треба оновлюватися. На одному бестселері не протягнеш. До прикладу, у нас у Китаї почала розроблятися ще одна концепція, котра перетворилася в третю виставу під назвою “Скажені капелюхи”. Це години й місяці праці. Проте це – не підлаштовування, це – вміння бути на гребені хвилі сучасності.
Творчість Чарлі Чапліна. Хіба щось змінилося? Майже сто років минуло, проте нічого не змінилося. Сенс звичайної людини, котра комусь щось доносить і страждає, чи сміється, чи шаленіє від чогось, він споконвічний.
Звичайно, дві чи три інкарнації були зроблені тієї ж музичної теми. Нині головним є естетичне забарвлення продукту – будь-якого: музики, вистави, зміна темпоритму. Але стрижнева частина та головна концепція лишається без змін.
Читайте також наше інтервʼю з викладачкою Циркової академії Іриною Піцур, яка розповіла 20 років на манежі та виклики для молодих артистів.
Пане Олександре, а як Ви оцінюєте важливість взаємодії музики та руху у пантомімі, особливо з погляду композитора?
Це визначально. Я думаю, головним стало те, що я у своїй творчій скарбниці маю десь 57 театральних вистав, з них щонайменше половина для дітей. Відчуття світу очима дитини і дозволяє вижити.
Назвіть проєкти та вистави Mimirichi, які були їхні основні теми й ідеї?
До прикладу, найвідоміша наша вистава – “Паперовий світ”. Це політична сатира. Так, шматок паперу може стати важелем для хворобливих керівників певних країн. А з іншого боку може стати приводом для шаленої популярності рок-зірки, це також є у виставі.
Можливо, саме у сенсах причина незмінної популярності та попиту. Та ж сама екологічна тематика у виставі Plastic fantastic. Для Китаю це просто питання номер один, адже країна переповнена сміттям.
Щодо гастролей, які посіли у Вашому житті чільне місце – найчастіше Ви знайомили зі своєю творчістю Китай? Чому саме ця країна?
Китай – це нескінченний попит. Там населення, як у всієї Європи. Ну, про що йдеться? Розумієте? Тим більше Європу, без жодних перебільшень, ми вже “прочесали” разів п’ять-шість.
І це не просто істерія. Це дефіцит. Дефіцит конкретного жанру. У Китаї є все, проте клоунів там немає. Я дивуюся…
Саме з появою Mimirichi про українців у цій доволі вузькій сфері почали писати авторитетні світові видання, до прикладу The Guardian та The Financial Times. Критики ставили найвищі оцінки. Чи розуміли Ви тоді масштаби успіху?
Слухайте, якщо колектив майстерний, немає перепон вийти на світовий рівень. Тільки наполегливість і предметність. Я був живим свідком, коли дуже сильний виконавець, саме цього жанру, сольний, таки гуру, приїхав у Китай і почав своє шоу позиціювати як для дітей. Було анонсовано 25 вистав – він відпрацював три.
За Вашими плечима десятки країн Європи, США та Азії, які висновки можете зробити стосовно відмінностей цирку та клоунади зокрема? Адже це різні культури, різна авдиторія і відповідно інше сприйняття.
Немає жодної різниці. Ми дійсно були повсюди, окрім Австралії. І різниці ніде немає.
Вистави Mimirichi – універсальні чи адаптовані під глядачів?
Ніякої адаптації. Мова одна – музична, театральна, клоунадська. І теми одні для кожного, бо вони всі актуальні. Оця гіперактуальність висловлених тем також захоплює глядачів. Наприклад, екологічна проблема.
А як стосовно України, вистави Mimirichi на Батьківщині були?
Були, але досить поодинокі.
Не зайшло?
Ну, як вам сказати, виходить, що так.
Можливо, справа у заробітках. Адже в Україні квитки значно дешевші…
Я б не сказав. Ви не подумайте, що хлопці заробляють якісь скажені суми. Ніколи оця жадоба урвати не була властива колективу. Ніколи.
В Україні надалі розвиватися – не цікаво, це – дрібнота. Або ти замикаєшся отут, в оцьому “огороді”, і тут зростеш, згинеш, і ніхто тебе не впізнає. А інша справа – розширювати межі, горизонти.
Нагадаємо, в одному з наших матеріалів ми наголошували, що світ хоче бачити українську ідентичність. Про це читайте детальніше у репортажі з XII Форуму аматорського циркового мистецтва.
Через пантоміму можна доносити важливі меседжі про війну в Україні до світу, проте у репертуарі Mimirichi немає вистав про війну. Чому? Ви боїтеся втратити глядачів?
Час таким особливим кутом поставив питання, що оцей “Паперовий світ”, це знову таки калька, політична сатира на все, що відбувається сьогодні.
Так, але китайці, які сидять і дивляться це, не згадують про війну в Україні.
Вони ще не готові. Уся мережа пістріє цим. Усі китайці чудово знають, що відбувається тут і співчувають.
Та справа не тільки в Китаї, є гастролі у Європі. І чудовим варіантом є хоч трохи передати жахи війни через мистецтво, але Mimirichi цього не роблять.
Звичайно, у Європі хлопці завжди працюють з українським прапором.
Читайте також наш матеріал про артистів та співробітників цирку, які стали на захист Батьківщини.
Прапор – не вияв позиції та нині вже не привертає увагу іноземців саме до війни, яка триває два роки.
Ні, це саме крапка соціально-етнографічної приналежності. Також додам, що хлопці віддають частину прибутку на військо. Це данина Україні.
Проте вистав про війну не буде?
Ні, бо про неї знають у всьому світі. Розумієте, це різний підхід. Річ у тім, що дуже складно не перетнути межу: клоунада і війна не дуже пасують одне одному. Клоунада і війна – це геть на межі.
Перейдімо до фінансової сторони питання. Вашому колективу вистачає на гідне життя?
Не можна міряти успіх чи процвітання виключно матеріальними межами. Якщо так робити, нічого не буде.
А як щодо Ваших заробітків?
Я ніколи про це і не думав. Ну, розумієте, мені це не цікаво. Про матеріальну скруту я навіть не думаю і не раджу ніколи це робити. Приміром, місяць тому я отримав чималу суму за прослуховування моїх треків по світу…
Якщо ти не робиш нічого, нічого не прийде. А якщо ти робиш весь час, воно приходить. Але в жоднім разі не можна ставити матеріальне наперед… Або ти – творець, або ти – ганчірка.
Тобто Ви не боїтесь викликів надалі?
Тільки особистісного плану. Щоб я не кинув цей менеджмент мистецький. І не перейшов геть у кіно. Бо мене весь час тягне… Ось зараз подана аплікація на авангардний балет.
І ще я хочу диск про Великдень зробити в інтерактивному вигляді. Поєднати музику, світло. Це буде 3D / VR мініенциклопедія англійською мовою. Такий от безплатний ресурс у віртуальній реальності. Ну от, наприклад, вам захотілося подивитися ікони. Ви заходите на сайт, а там тривимірні ікони – ви їх мацаєте, крутите. А що таке писанки? Опа-на, а там… як писанки робляться – і стоїть галерея писанок. А тут музичні інструменти. Ви натискаєте – і все звучить! Саме таким чином ми інтегруватимемо українське мистецтво, українську культуру до скарбниці світових культур.
Підписуйтесь на Circus Life в Instagram: https://instagram.com/circuslife.com.ua
