Команда Circus Life поспілкувалася з Іриною Піцур – викладачкою Київської муніципальної академії циркового та естрадного мистецтв.
Пані Ірина вже п’ятий рік навчає молоді таланти, але не менш цікаво було послухати про її кар’єру артистки та шлях до циркового мистецтва. Про все це та роботу в Академії Ірина Піцур розповіла нам в ексклюзивному інтерв’ю.
Пані Ірино, хотілося б розпочати з актуального. Скоро у Національному цирку будуть показувати програму “Нова генерація”. Що можете про неї сказати, можливо, там виступатиме хтось із ваших студентів?
Я спілкуюсь із режисеркою Національного цирку Веронікою Гумаровою, і вона розповіла, що у програмі братимуть участь саме молоді артисти. Шоу має показати щось свіже, представити новітні техніки української циркової школи.
Моїх студентів серед учасників не буде, я викладаю в Академії тільки п’ятий рік. Це те, що мені відомо, а номери нехай залишаться для глядача інтригою.
Зараз ви працюєте в Академії, але до цього виступали на манежі понад 15 років. Розкажіть трохи про свій шлях як артистки цирку.
У циркове мистецтво я прийшла ще дитиною, мені було років 12-13. Я сама зі Стебника (Львівська область), а займалась у Трускавці в студії “Каскад” у Добровольського Миколи Харитоновича. Все дитинство я проїздила зі Стебника в Трускавець на електричці.
Хочу сказати, що я дуже вдячна Миколі Харитоновичу, який відкрив у мені ці таланти. Для дітей він є найкращим прикладом тренера. Він знає, які слова підібрати, як підтримати дитину, як її направити.
Спочатку моїм основним жанром був еквілібр на вільному дроті, на якому я жонглювала. Микола Харитонович і сам жонглер та дуже добре готує артистів у цьому напрямку. Мене він навчив жонглювати сімома кільцями на дроті, і з цим номером я поїхала на фестиваль у Київ.
Це зараз їх проводять часто, але в кінці 90-х це був, мабуть, один фестиваль аматорських колективів на всю Україну. Там я посіла перше місце.
Мене помітив Юрій Іванович Поздняков, який потім був моїм викладачем у цирковому коледжі (нині – Академія). Він підійшов до мене і запитав, чи буду я до них вступати. А на той час я ще не була впевнена, адже й у школі вчилася добре. Але ця розмова мені припала до душі, і пізніше я ухвалила рішення на користь циркового коледжу.
Ірина Піцур в студії “Каскад” у Трускавці
Як артистка я пропрацювала рівно 20 років. Коли на початку повномасштабного вторгнення я виїхала зі студентами в Чехію, довелось повернутись у форму та знову виступати в цирку. За кордоном був страх, що залишимось, як кажуть, “біля розбитого корита”. Тому я все літо працювала в чеському цирку.
Але зараз я остаточно завершила кар’єру артистки. У мене є травма м’язів, яка постійно про себе нагадує. Тому після Чехії я вирішила більше не повертатись на манеж.
А серед цих 20 років чи можете ви виділити найважливіші для себе етапи або моменти?
Моя циркова кар’єра розвивалась двома шляхами. Перший був формат дінер-шоу. Коли я тільки почала працювати в індустрії, мій номер дуже сподобався саме його організаторам.
Для початківця це була дуже відповідальна робота, адже я жонглювала практично над головами всіх цих людей. Одна помилка – і кільце полетить на три-чотири метри та зруйнує сервірування накритих столів. Але з цього шоу я почала у Швейцарії, і вже потім мене запрошували на такі заходи щороку в різних містах Європи.
Друга лінія моєї діяльності – це власне цирки. Я працювала в цирку Roncalli у Німеччині, цирку Conelli у Швейцарії, цирку “Кобзов” та багатьох інших.
А фестивалі? Багато артистів сьогодні значну увагу приділяють цій частині кар’єри.
Я брала участь у кількох фестивалях, але не такого рівня як, наприклад, фестиваль у Монте-Карло. У цих колах хула-хупи вважають неначе неповноцінним жанром, тому на заходи високого рівня потрапити непросто.
Причиною, чому жанр так недооцінюють, може бути те, що його створювали як другорядний. Тобто артистка мала основний номер, а хула-хупи були додатковим. Вони відігравали роль номера для відпочинку глядача між складними перформансами або якогось естетичного додатка.
Тому сьогодні потрапити на якийсь фестиваль високого рівня з хула-хупами дуже важко. Бо це не вважається чимось надзвичайним для цирку. Коли жанр тільки з’явився, то одна з учасниць фестивалю в Монте-Карло представляла його. Але після цього іншим виконавицям ставало все важче туди потрапити. Чого не скажеш, наприклад, про фестиваль у Парижі. Туди завжди запрошують артистів із номерами в жанрі хула-хуп, але обов’язково з новітніми техніками.
У нашій Академії завдяки Юрію Позднякову і зараз, і ще з часів мого студентства ми розвиваємо жанр, додаємо елементи ручного еквілібру, каучука, контактного та класичного жонглювання хула-хупами, різноманітні розкатування та балансування обручами. Урізноманітнюємо його, щоб підвищити цей рівень.
У який момент ви вирішили, що пора залишати манеж та йти навчати нове покоління артистів?
У мені завжди було це бажання навчати. Навіть коли я працювала в цирку Roncalli, то постійно показувала щось дітям інших артистів, які туди приходили. Вони підходили до обручів, щось питали, і в мені одразу прокидався такий азарт чомусь їх навчити.
Сам процес викладання мені завжди давався легко. Тобто ще під час роботи в цирку я вже підсвідомо знала, яким буде продовження моєї кар’єри.
Тільки я тоді ще не думала, де буду працювати – в студії чи в Академії. Але потім мої ж викладачі, Юрій Іванович та Наталія Олександрівна Позднякови, запропонували мені приєднатись до них і я не сумнівалась.
За вашими плечима 20 років кар’єри та п’ять років викладання. Чи можете ви провести паралелі між тим цирком, який був колись і який ми маємо зараз?
З того часу найбільше змінилось те, що зараз у нас є дуже широкий доступ до багатьох матеріалів. Можна легко зайти в інтернет та подивитись, що вміють інші артисти. Інформація швидко доходить, і ти бачиш, що не єдиний у світі, хто виконує певні елементи.
Усвідомлюючи це, важливо шукати індивідуальність в собі, харизму і якісь оригінальні рішення. Коли я навчалась, то у нас був доступ тільки до кількох відеозаписів відомих артистів, на яких ми рівнялись. Але це дуже обмежувало.
Зараз я спостерігаю, як велика кількість інформації навіть може демотивувати студентів. Вони бачать, яка кількість сильних артистів навколо, й іноді втрачають віру в себе. А через те, що останні роки були непростими у зв’язку з пандемією і війною, їм ще важче.
Але в тому, що стосується саме школи, то ми навчаємо студентів так, як колись мене навчав Юрій Іванович. Нічого кардинально не змінилось в цьому плані, адже ми хочемо тримати лінію нашої циркової школи, продовжуючи її вдосконалювати через сучасні форми подачі глядачеві.
Більше про навчання студентів читайте в нашому інтерв’ю зі старшою викладачкою кафедри Циркових жанрів Інессою Львовою.
Ви згадували, що через війну частина студентів Академії виїхали. Яка зараз ситуація з цим?
За моїми оцінками, на початку великого вторгнення приблизно 50% студентів виїхали. Частина з них повернулись минулого року, але складно сказати, скільки. Можливо, 20% з тих, хто поїхав.
Деякі студенти повернулись, оскільки тут кращі умови для тренувань, навчання. А за кордоном вони були сам на сам із пошуком відповідних умов. Однак багато студентів залишились в інших країнах, де циркова європейська спільнота надала українцям велику підтримку.
Коли ми виїхали в Чехію, нас одягнули, нагодували, дали зал для занять. Єдине, там не було тренерів. Це одна з проблем, з якою українці зіштовхуються з кордоном. Також у багатьох країнах є свої традиційні або нетипові циркові школи, до яких наші артисти не звикли. Однак все це стосується студентів теперішнього третього (випускного) курсу. Два курси, які ми набирали вже після вторгнення, займаються в очному форматі в Україні.
Є студенти, які хочуть продовжувати навчання, поки не досягнуть високого рівня. А є ті, хто вже в Академії починає працювати в шоу та підписувати контракти. Який шлях ви вважаєте оптимальним для артиста?
Ми завжди виступаємо за те, аби студент спочатку довчився та працював після випуску. Навчання – це безперервний процес, а коли артист підписує контракт до його завершення, ця лінія переривається.
Ірина Піцур зі своїми ученицями
Це недобре і для нас, і для учня. Якщо студент повертається з роботи через три-чотири місяці, процес вже порушено і важко спланувати подальшу роботу. Відповідно, результати також будуть відкладатись. Тому ми всім в Академії радимо відучитися хоча б три роки.
Звісно, зараз ситуація в країні складна, в учнів може бути велика потреба в грошах. Ми не можемо заборонити їм працювати і продовжуємо займатися після їхнього повернення. Але якщо студент хоче досягнути високих результатів, брати участь у знаменитих фестивалях або шоу міжнародного класу, ми радимо зосередитись на навчанні.
Молоді артисти, які виступають в цирках, вдосконалюються як актори, вчаться працювати з публікою. Але ці навички завжди можна наздогнати в майбутньому, коли вже є сильна трюкова база.
Скажіть, чи вірите ви в талант? Чи вважаєте, що важкої праці достатньо, аби привести артиста до успіху?
Талант, безумовно, потрібен. А якщо він підкріплений роботою – це відшліфований діамант у нашій сфері. Працювати з дитиною, яка має здібності та фізичні дані до якогось жанру набагато легше, ніж з тією, що таких даних не має.
Однак часом буває, що талановиті діти занадто високо оцінюють себе та зупиняються у професійному розвитку. Такі артисти знають, що їх однаково запросять кудись, але це буде не той рівень. Тому зусилля дуже важливі. Багатогодинні тренування – це те, що навіть не дуже талановитих артистів виносить на високий щабель.
Я знаю багато випадків, коли артисти не мали природних схильностей до якихось елементів або жанрів, але саме в них досягали найвищого рівня завдяки праці. А якщо талановита людина ще й працює по чотири години в день, як Вікторія Дзюба, наприклад, то ми бачимо відповідний рівень – Срібний Клоун в Монте-Карло. Не кожен випускник Академії здатний на таке, але ми кожному цього бажаємо і працюємо заради таких досягнень.
Наш ексклюзивний репортаж із цьогорічного фестивалю в Монте-Карло читайте за посиланням.
Запитання наостанок – як ви навчаєте своїх студентів? Ви більш жорсткий чи м’який викладач?
Не можу сказати, що я жорстка. Але, звичайно, мені, як і кожному викладачу, хочеться бачити результат. Тому ми розмовляємо з дітьми, щоб вони зрозуміли, для чого навчаються в Академії.
Я вважаю, що до кожного студента можна знайти підхід. І я цим займаюсь вже п’ятий рік, бо всі учні дуже різні, їхні характери, ситуації в сім’ї також різні. Зі студентами потрібно розмовляти, мотивувати, аби вони розуміли, для чого працюють. Я дуже багато розповідаю їм про циркову індустрію, ось що можу сказати. Я не жорстка, але багато і наполегливо переконую.
Підписуйтесь на нас в Instagram: instagram.com/circuslife.com.ua
