Ми продовжуємо розповідати історії неймовірних циркових студій, що кинули виклик обставинам, в яких опинились.
Читайте наші попередні матеріали. Інтерв’ю із засновниками Jin Roh Circus, які були частиною руху опору під час окупації Херсона, а зараз принципово не покидають місто, адже “Херсон потрібно відновлювати”.
Історію дитячої циркової студії “Комплімент” з Ірпеня, яка стала прихистком для містян під час окупації і, попри зруйнований зал, продовжує відновлювати свою справу заради дітей.
Місто Костянтинівка, студія “Арена”, керівник Наталія Горєла
Пані Наталю, розкажіть, як почалася історія вашої студії.
Цього року нашій студії в травні виповнюється 39 років. Я не є засновником, у 1985 році її організували артисти цирку в минулому Валентина і Володимир Мак. Вони закінчили артистичну кар’єру, повернулися додому, в Костянтинівку, і вирішили започаткувати студію. Уже через рік вона завоювала звання Зразкового циркового колективу “Арена”.
Я теж пройшла шлях циркового артиста як повітряна гімнастка. Коли подружжя Маків відійшло у вічність, мені запропонували очолити “Арену”. Тоді я подумала: “Ну хто ж, якщо не я” [усміхається]. Керую студією з травня 2009 року.
За цей час багато дітей залучили до циркового мистецтва. До речі, і моя донька випускниця “Арени”. Їй вже 25 років, вона працює з 18. Свого часу навіть поступилась інститутом. Через контракт їй не вдалося вчасно повернутися в Україну і скласти держіспит. Але згодом заочно таки закінчила інший ВНЗ.
Скільки дітей навчалося в студії до початку повномасштабного вторгнення і за якими напрямками?
Перед великою війною було понад 30 учнів. Серед жанрів – еквілібр на вільному дроті, моноциклі, катушках та першах; каучук; хула-хупи; клоунада; навіть дрессура. І звісно, наш сильний бік – повітряна гімнастика. З Катею Ларіною ми почали опановувати класичний еквілібр, ставили номер спільними зусиллями.
Нам допоміг Євген Фадєєв – професіонал жанру еквілібр і наш випускник. Він приходив до студії між контрактами і вчив азів еквілібру, а ми вже розвинули ці навички.
Як для вас почалася велика війна? Чи евакуювалися ви, бо зараз знаємо, що ви перебуваєте у Костянтинівці, за 15 кілометрів від фронту? І чи продовжує студія свою роботу?
До 24 лютого, в нас було два керівники студії: я відповідала за режисерську роботу, а керівництвом займався Голубов Олександр Євгенович. Він теж в минулому повітряний гімнаст. Тоді ситуація була такою, що місцева влада дещо зменшила дотації на культуру. Олександра Євгеновича звільнили, а мене відправили у неоплачувану відпустку.
Але я продовжила займатися з Катею Ларіною. Костянтинівський палац культури перетворився на склад гуманітарної допомоги. Вся сцена була повністю забита продуктами і я просила, щоб нам лишили трохи місця, де б працював механізм підйому – лебідка, аби в номері її опускати і піднімати.
Уявіть, тут сирени, купа гуманітарки і між цим всім Катя в повітрі репетирує.
Скільки сил вклали в номер, який ви бачили на “Яскравій арені”, ми просто не могли не продовжувати.
Катя поїхала чи не останньою, бо не розуміла, як вона буде без цієї студії і де буде займатися. Реквізит ми вивезли, і невдовзі біля палацу був приліт, поріг зачепило, вікна вибило. Ми зрозуміли, що там небезпечно і перейшли на онлайн-формат.
Читайте неймовірну історію талановитої Катерини Ларіної в нашому інтерв’ю для Circus Life.
На той час я знала, що керівниця студії “Старий цирк” Світлана Момот виїхала до Будапешту, і попросила взяти моїх вихованок під свою опіку – Катю Ларіну. а потім і Лізу Устименко.
Бо такі талановиті діти повинні підтримувати форму, попри все. Талант не можна поставити на паузу чи виключити.
А чому одразу не з’явилася у вас ідея виїжджати в більш безпечне місце?
Для мене це із сімейних обставин стало неможливо. Мій батько старенький, йому 92, тоді виїжджати було складно і морально, і фізично, принаймні для нього, тому ми залишились у місті. Я це прийняла, хоча це було важко, але життя продовжується. Тому нічого страшного, як кажуть: “чому бути, тому не минувати”.
Ми, на Донеччині, трохи звикли до такої ситуації. Думали, можливо, все закінчиться, як у 2014 році. Тому діти почали виїжджати з наростанням обстрілів.
Спочатку нас дуже сильно обстрілювали. Зараз теж, але по околицях міста здебільшого. Влітку влучили в центр міста, в ринок. Там постраждало багато мирних мешканців.
Зараз в кого є можливість, продовжуємо заняття онлайн. Наш департамент культури обговорює ідею, щоб відновити ближче до весни заняття студії в укритті. В місті залишилися дітки, які не можуть виїхати з різних причин, і ми не маємо права засуджувати батьків, але дітям треба жити і розвиватися.
Я взагалі з самого початку говорила, що Костянтинівка буде стояти і нам нічого боятися. Минулого року всі бідкалися: “Ой, газу нема, як зимою будемо ”, а я казала: “Увімкнуть”. Якраз перед холодами й дали.
Неймовірно, коли за кілька кілометрів від лінії фронту культурний департамент думає про дітей та їхній розвиток! Це надихає.
Пані Наталю, кого б ви могли виділити зі своїх випускників?
Ми пишаємося всіма нашими діточками, усі талановиті. Хочу відзначити тих, хто став артистами, які вийшли на професійну сцену. Це Ліза Устименко, Катя Ларіна – я їх вже професіоналами вважаю, Ліза Горєла, Олександр Хорольский, Олена Байгуш, Валерія Колодіна, Катерина Музиченко, яка вже працює тренером, виховує діточок.
Наостанок я хочу сказати, що Костянтинівка вірить в перемогу і стоятиме до останнього. Ми бачили, що сталося з Бахмутом, Мар’їнкою, але я щиро вірю, що в нашу Костянтинівку не зайде жодна погань. Наші хлопці готові бити ворога, їм би тільки трохи більше зброї.
Я мрію, щоб після перемоги, ми зосередились на розвитку наших дітей – в культурі, спорті, ростили їх в правильному контексті, тоді і в нас буде чудове майбутнє.
І діти – це наше майбутнє. Хотілося б, щоб наша держава дуже відповідально підходила до цього. От ми віддаємо усі сили, час і душу дітям. Тому що ми любимо свою справу.
Місто Вугледар, ПСМНЗ-школа мистецтв, викладачка циркових дисциплін Оксана Моргун
Пані Оксано, як була заснована ваша студія і за якими напрямами ви працювали до повномасштабного вторгнення?
Наша історія почалася в 1983 році. Мій батько, Моргун Олександр Миколайович, понад 10 років працював в цирку з Ігорем Кіо. В різних жанрах – із жонглерами, клоунами. Але тоді був складний час, перебудова, розпад Радянського Союзу – циркам було все важче і їхнім працівникам також. Тому батько закінчив професійну циркову діяльність – і ми переїхали до рідного Вугледара.
У 1983 році тато відкрив циркову студію “Романтик” при шахті Південно-Донбаська №1. В студії навчалися дуже багато вихованців – переважно діти шахтарів.
“Романтик” мав великий успіх, гастролював, зокрема і піонерськими таборами. Діти працювали в різноманітних жанрах – еквілібристика, еквілібр на котушках, жонглювання, гімнастика, каучук.
Потім з татом почала працювати і моя мама – Моргун Раїса Іванівна. Вона взяла на себе обов’язки менеджера, а згодом теж стала керівником. Завдяки їй “Романтик” отримав звання зразкової циркової студії у 2002 році.
У 2000 році тато очолив новостворене циркове відділення при школі мистецтв у Вугледарі, яке на той час було першим в Україні. А я приєдналася до нього в 2011 році як викладач циркових дисциплін. Так до початку повномасштабного вторгнення ми працювали як циркове відділення при Вугледарській школі мистецтв.
Хоч я і виросла в цирку, але той період життя був нелегким через постійні переїзди: в початкових класах я навчалася в різних школах. Через це тоді я не бачила себе в цирку, хоч і володіла деякими жанрами. Моєю мрією були танці. Я закінчила Донецьке училище культури за спеціальністю “Режисер масових заходів” певний час працювала за професією. Але з особистих причин повернулася до рідного міста і працювала разом з татом, продовжувала сімейну справу.
Так ви працювали до 24 лютого 2022 року, а як змінилося ваше життя після початку великої війни?
Вугледар – маленьке місто, але культурно дуже розвинене. До повномасштабного вторгнення в нас працювали неймовірні танцювальні, вокальні, спортивні колективи. Було багато крутих досягнень, про нас знали по всій Україні.
24 лютого в місті трапився перший приліт, були поранені, загиблі. Перші два місяці ми просиділи в підвалі нашої школи, який став для нас укриттям. Ми, як і всі, сподівалися, що це швидко закінчиться. Але так не сталося, і нам довелося буквально за 15 хвилин виїжджати з міста і залишати все.
Я б хотіла подякувати директору Запорізького цирку Зубко Тамарі Вікторівні. На півроку вони нам дали притулок у цирковому готелі. Особливі слова вдячності хочу висловити завідувачці Відділу культури й туризму міста Вугледар Чумаковій Валентині Василівні. Вона доклала всіх можливих зусиль, аби зберегти вугледарську культуру навіть в такий нелегкий час. Валентина Василівна досі не дає нам занепадати духом і підтримує заклад, хоч ми й розкидані по світу.
Ми з батьками вирішили будь-якими зусиллями зберігати вугледарську культуру і продовжувати займатися з дітьми. Вони живуть в різних містах і країнах, але ми працюємо онлайн.
Два роки тому в нашому цирковому відділенні займалося близько 40 діток, зараз онлайн працює 16.
Діти тікали від жахливих реалій, жили під вибухами, постійними обстрілами, вони дуже травмовані, тож їм знадобиться певний час, аби прийти до тями, почати знову спілкуватися, усміхатися.
Деякі наші учні живуть в інших країнах, їм теж дуже складно: нове оточення, нова школа, мовний бар’єр. І наші заняття, хоч і онлайн, як ковток свіжого повітря для них.
Зараз я з сім’єю проживаю в місті Бровари, що під Києвом. Нам допоміг перебратися сюди колишній учень, Денис Бєльських, і його дружина Рута, за що ми їм дуже вдячні. В Броварах вони займаються викладацькою діяльністю – навчають діток в спортивно-цирковій студії “Вальсет”.
Працювати онлайн дуже складно. Як це вдається і яку мету ви ставите перед собою на цьому етапі?
Так, працювати важко. Ми не можемо зараз ставити повноцінних номерів, брати участь у фестивалях. Але ми працюємо на майбутнє – дбаємо про фізичний розвиток, опрацьовуємо окремі елементи. Де б не жили наші діти, всюди помічають, що в них крута фізична підготовка. Також вихованці паралельно займаються офлайн, хто чим може: танці, спортивні секції тощо. За останні два роки в нас не було нагород і яскравих досягнень, на жаль.
Гадаємо, ваше найбільше досягнення уже є – ви, попри все, змогли зберегти власну справу, допомагати дітям, розвивати їх, надихати, берегти культуру невеликого міста на Донеччині, якому ще багато часу буде потрібно на відновлення. І ми дякуємо вам за це!
Вашій справі вже понад 40 років. Кого б ви могли виділити зі своїх вихованців, ким ви пишаєтесь?
В нас дуже багато випускників, якими ми дуже пишаємося. Багато з них не тільки працюють в цирках у різних країнах, а й займаються професійною викладацькою діяльністю.
Серед них Павло Станкевич, Денис Бельських, Андрій Будюк, Сергій Тимофєєв, Вадим Маковецьких, В’ячеслав Перевязко, Олександр Краснопольский, Володимир Дубовський, Віталій Грабаренко та інші.
Місто Харків, дитячо-юнацька студія циркового мистецтва “Старий цирк”, керівники Світлана Момот та Дмитро Лико
Пані Світлана, цьогоріч студії “Старий цирк” виповнюється 26 років. Розкажіть, як вона була заснована і які напрямки роботи охоплює зараз?
У 1998 році наша студія була заснована на базі Української творчої Дирекції з підготовки циркових атракціонів та номерів в так званому Старому цирку (Цирк-театр Грікке).
В той час ми набирали учнів винятково після іспитів і тільки з 14 років, на 3 роки навчання. Тобто два роки вони тренуються, а на третій як стажери йдуть працювати в циркові номери.
Але так ми змогли проіснувати лише 2 роки, потім довелося приймати і молодших діток. Поступово студія з 15 учнів зросла до 150.
Після 2015 року Дирекцію з підготовки циркових атракціонів та номерів вирішили об’єднати з Державною цирковою компанією України. Для них співробітники дирекції виявилися зайвими, 70% колективу звільнили. Студія стала їм не потрібна, тому ми відокремились і стали приватною структурою. Працювали і працюємо теж в Харкові, але в іншому приміщенні.
Щодо напрямків роботи. Ми одні з перших, хто професійно почав викладати повітряну гімнастику. І попри те, хоч зараз це вже дуже популярний жанр, це досі наш основний напрямок і ми пишаємося рівнем нашої школи. Також є еквілібр, жонглювання, гімнастика. Зараз на перший план починає виходити жонглювання. Але наша основа – гімнастика, акробатика та повітряна гімнастика.
З початку повномасштабного вторгнення вам допоміг Будапештський цирк і ви переїхали до Угорщини. Як відбувався цей переїзд, адже просто взяти і перевезти дітей до іншої країни дуже складно?
На початку повномасштабного вторгнення моя сім’я наполягла, щоб я з молодшим сином виїжджала з країни. Я довго вагалася, говорила, що не можу залишити студію, мені треба підтримувати батьків та дітей. Але зрештою спочатку ми виїхали до Львова. Буквально на залізничному вокзалі Харкова зустріли двох наших вихованців з мамою, а до Львова нас приїхало вже 11 людей.
Ми відома студія, багато років тісно співпрацювали з Будапештською цирковою школою і адміністрація тамтешнього цирку запропонувала приїхати до них. Директор Львівського цирку Роман Здреник допоміг все організувати. І я стала телефонувати дітям, реєструвати їх, говорити з батьками про їх переїзд. І до 8 березня зібралось 15 членів нашої студії, які виїхали – три мами і решта діти. Потім ще доєдналися діти, зараз нас загалом 30 в Будапешті.
Читайте, чому свою роботу тимчасово призупинив Харківський державний цирк у великому інтерв’ю з директором Олексієм Житницьким.
Паралельно відновили заняття в Харкові 15 квітня 2022 року. Ми орендуємо приміщення коледжу з гарним бомбосховищем. Тоді до нас приєднувалися різні діти, в яких просто була потреба займатися спортом, прийшли танцівники, спортсмени, борці, навіть шахісти. Зараз там займаються вже 60 учнів.
Тренують їх колишні випускники студії, на чолі з моїм чоловіком Дмитром. Минулого року нам було 25, ми приїхали з Будапешту і зробили такий собі напівпідвальний концерт.
Харківські вихованці теж беруть участь в різних циркових конкурсах. Тобто якось намагаємося жити на дві країни.
Який статус ви маєте зараз в Будапештській цирковій школі і як побудована ваша співпраця?
В школі діти розділені за віком, але ми є окремим класом і я їхній класний керівник. З ними також працюють кілька тамтешніх педагогів – з акробатики та жонглювання. Ми вже відпрацювали дві циркові вистави у Будапештському цирку – Різдвяна історія “Хто з дев’яти?” та вистава про заснування Угорщини “Запах степу”.
Пані Світлано, зважаючи на вашу чималу історію, кого б ви могли виділити з уже успішних випускників студії?
Евген Гавриленко та Катерина Рудик, Андрій та Михайло Білак, Марія Шевченко, Оксана та Анна Клименки – вони працюють в різних циркових компаніях світу: Recircuel, Barnum, Cirque du Soleil та інші. Катерина Бускандзе та Микита Бичков відомі участю у престижних талант-шоу. Софія Гречка – володарка “Срібного клоуна” в Монте-Карло 2023 року.
Нещодавно в Будапешті пройшов всесвітньо відомий цирковий фестиваль. Ваші вихованці брали в ньому участь?
Ми брали участь, але не як конкурсанти, бо ми ще не проходимо за віком для цього, а як учасники шоу. Цьогоріч програма була нестандартною. Red Show, Green Show і White Show — відповідно до кольорів угорського прапора.
Red Show і Green Show – стандартна конкурсна програма, а White Show більш лірична, саме в ній ми і брали участь. Також у White Show брали участь два артисти з України – Руслан Калашевський з еквілібром та жонглер Григорій Ловигін.
Увесь фестиваль був пронизаний гаслами об’єднання, проголошувалася головна мета – принести мир на нашу землю. Директор Будапештського цирку дуже цим опікується. У нього всі циркові програми спрямовані на заклик до миру.
Ми знаємо, що державні українські цирки, окремі артисти, Державна циркова компанія відмовилися від участі в цьогорічному фестивалі, бо там будуть номери від Росії і росіяни в журі. З одного боку Будапештський цирк надавав і надає потужну допомогу циркам та Україні загалом, а з іншого – їхня позиція кардинально розходиться із нашим ставленням до агресора. Як би ви могли це прокоментувати?
Це насправді складне питання. Зауважу, що в журі немає росіян. Розумієте, в директора Будапештського цирку таке переконання, що цирк може всіх об’єднати і помирити. В Угорщині навіть про нас зняли фільм, аби показати, що цирк може стати прикладом взаємопідтримки, розуміння для всього світу, тобто цирк проти війни.
Багато, хто пояснює це комерційною вигодою, але артистів достатньо. Я б не розглядала це як спосіб заробити, це радше спосіб об’єднати. До того ж коли, ви подаєте заявку на участь у конкурс, ви заздалегідь не знаєте, хто там буде. З українського боку ніхто принципово не відмовлявся від участі. Розумієте, тут немає російських прапорів. Якщо ми розходимось в поглядах, ми просто не спілкуємося. От і все.
А як себе поводять представники країни-агресорки там? Вони коментують щось на тему війни?
Коли ми приїхали сюди, тут вже працювала інтернаціональна програма – з росіянами, білорусами і українцями. Всі люди тоді надавали нам підтримку. Після закінчення цього шоу, чоловіки не повернулися в Росію. Була сім’я з Москви, яка допомагала українцям і їх хотіли заарештувати по приїзду до дому. Будапешт прийняв і таких людей.
Наступного сезону приїхали артисти з Волгограда, вони питали про Маріуполь, вони розуміли, яке горе сталося і хто в цьому винен. Вони всі це розуміють. Я не бачила тут жодного агресивно налаштованого артиста з Росії, вони підходять, запитують, чим можуть допомогти. Я усвідомлюю всю цю ситуацію і це дуже болить. Коли нас бомблять, коли гинуть наші захисники. Багато наших випускників, батьків вихованців, мої брати, племінник, перший чоловік – всі зараз на війні.
*Усі використані фото – з особистих архівів гостей.
Підписуйтесь на нас в Instagram: instagram.com/circuslife.com.ua.
