Наприкінці лютого українська повітряна гімнастка Дар’я Гуменюк з Дніпра виборола бронзову нагороду на Internacional del Circ Elefant d’Or – міжнародному цирковому фестивалі “Золотий слон”. Номер на гімнастичних кільцях з назвою “весільна історія” вразив не тільки публіку, а й поважне журі. Про важкий шлях дівчини до світового манежу, кохання завдяки повітряній гімнастиці та баланс між материнством і тренуваннями читайте в інтерв’ю Circus Life.
Дар’є, розкажіть трохи про себе – зі скількох років ви у повітряній гімнастиці, чому обрали саме цей жанр?
Я займаюся цирковим мистецтвом з семи років, тобто загалом 15 років. Чи не все своє дитинство провела на манежі – від фестивалю до фестивалю. У підлітковому віці я вирішила спробувати повітряне кільце.
Згодом моя мама через знайомих вийшла на той час інспектора манежу Дніпровського цирку, а потім на викладача фахового Дніпровського коледжу циркового мистецтва – Віктора Івановича Гуменюка, щоб він позаймався зі мною повітряною гімнастикою. Віктор Іванович зауважив, що я, звісно, гнучка, але сили в мене взагалі немає.
Ніхто не розказав, що треба для повітряної гімнастики бути не тільки гнучкою, а ще й сильною.
І він запропонував: “Якщо хочеш, займайся з моїм сином”. Так я прийшла на тренування до Володимира, який згодом став не лише моїм тренером, але й чоловіком. Ми декілька разів позаймалися і він поїхав на контракт – ми не бачились декілька років. Я весь час займалася й зосереджувалися на силі. Також почала тренуватися на повітряному кільці і корд де воланом..
Фото: Bertrand Guay
На одній з репетицій я дуже сильно зламала ногу, понад рік не ходила. Мені взагалі і зараз не можна бігати, стрибати… Згодом приїхав Володимир і ми почали тренуватися. Я хотіла займатися, щось спробувати, але, напевно, кор де волан – точно ні, а повітряне кільце – під питанням. Не була впевнена, чи можна буде якісь такі трюки відібрати, щоб не навантажувати ногу.
Ми тоді займалися і на гімнастичних кільцях. Цікаво, що я була сильніша тоді, ніж раніше, тому що довгий час ходила на милицях. Я дуже здивувалася…
До речі, я за освітою психолог. У той рік якраз зламала ногу та не змогла вступити в Київську академію естрадного та циркового мистецтва. Зараз ні про що не жалкую.
Артисткою можна бути і без відповідної освіти.
Хоча я завжди гарно навчалася. А вища освіта дала свої плоди у житті – трішки більше розумієш себе та людей.
Фото: Bertrand Guay
Пані Дар’є, ми знаємо вас перш за все як призерку фестивалю “Золотий слон”? Як ви потрапили на фестиваль?
Мій чоловік Володимир особисто знайомий з організатором Джоаном Момпартом і він написав йому й запропонував мене як учасницю. У 2023 році Володимир подав заявку на участь його учениці, Ніколь Тараненко, але тоді вона відмовилася. Цьогоріч Володимир відправив моє відео, яке вподобали організатори. Власне, так я й отримала запрошення.
Узагалі до Жирони, я не брала участь у таких міжнародно визнаних фестивалях. Це мій перший виїзд за кордон. Звісно, я дуже була засмучена, що чоловік не може поїхати зі мною. Проте зі мною поїхав його батько – Віктор Іванович Гуменюк. Було трішки складно, тому що Володимир – режисер номера, а не тільки моя підтримка.
Як вам вдалося підготуватися до фестивалю у Жироні? Ми знаємо, що ви – молода мама, і навіть це інтерв’ю ми записуємо разом з Вашою донечкою.
Ми кожен день проводимо разом, утрьох, у залі. Дитина дуже звикла до цього і вона вдома просто сходить з розуму, тому що не знає, чим себе зайняти. А у залі вона бавиться з дітьми, їй там подобається. Ми на день народження донечці подарували мінікільця і вона на них займається вже. Мені з дочкою дуже легко.
Щодо тренувань – я тренуюсь постійно. І мені треба було відпрацювати витривалість. Тому ми багато разів проходили номер. Я розуміла, що будуть дні, коли треба буде тренуватися три рази.
За два місяці до фестивалю, дай Боже, щоб пройшла номер один раз у тиждень. Я почала все більше і більше працювати. Спочатку повторювала номер кожен день по одному разу, потім по два рази. Тобто два рази пройшла сам номер, а потім робила те, на що сили залишилися.
Читайте про досвід роботи на міжнародних майданчиках в інтерв’ю із артисткою цирку Дар’єю Левченко, яка працює у багатьох жанрах.
Дар’є, на фестивалі ви виконували номер на гімнастичних кільцях. У цілому, цей вид гімнастики вважається чоловічим через фізичну складність. Розкажіть, будь ласка, як ви прийшли до вибору саме цього реквізиту та як би ви порівняли його з іншими?
Коли я отримала травму, мені чоловік запропонував повітряні кільця. Було два варіанти, де робота вся на руках – або ремені повітряні, або кільця. І в принципі там базовий набір трюків однаковий. Ремені вже на той час були доволі поширені, а з кільцями ще ніхто не працював.
Фото: Bertrand Guay та Natia Tutisani
У мене зараз чоловік тренує багато дівчат на ременях. А навпроти там дуже великий зал, де тренується Федерація воркауту України. Інколи дивишся туди і думаєш – хто сильніші: наші дівчата або ті хлопці?
Про гендерні стереотипи та кардинальні зміни заради цирку читайте в інтервʼю з повітряною гімнасткою Анастасією Шолоховою.
Стосовно безпосередньо виступу, які саме технічні та естетичні аспекти вам вдалося поєднати, вражаючи журі та глядачів? Як знайшли баланс?
Цей баланс знаходив мій чоловік як режисер. Він дуже прискіпливий до мене і до дівчаток, яким ставить номери. Кожен рух повинен бути в музику і ти повинна досконало знати кожен акцент. Я довго займалася і навіть перед самим фестивалем знімала себе на відео на репетиції, дивилася і розуміла, що мені тут не подобається перехід, тут треба плавніше, тут трішки десь голову повернути – оцей кожен рух повинен відточуватись.
Фото: Junior Fernande
Як ви оцінили свій виступ? Були задоволені чи все-таки помітили ще якісь моменти, які хотіли б, наприклад, краще зробити?
Ні-ні, напевно, я ніколи не була задоволена своїм виступом. Ось, наприклад, золоте шоу я відпрацювала, по відчуттях, найкраще, тобто це була повна віддача, там більш плавні рухи. Проте потім на відео побачила все ж недоліки. Я щоразу думаю, що можна було трошки краще. Це нормально, для мене це навпаки краще, тому що є над чим працювати, і сумно не буде.
Фото: Barbara Huwiler
Цікаво, що на самому фестивалі просто була така історія, яка для мене цінніша, аніж “Бронзовий слон”. Спершу було два шоу артистів, а згодом було спільне золоте шоу, проте туди не всі артисти потрапляють – тільки найкращі номери. І мене також відібрали, це було дуже приємно, адже це один з найкращих у світі фестивалів.
Ось на золотому шоу публіка мене дуже гарно приймала й вже після виступу судді аплодували стоячи. Для мене це було потрясінням, я пішла в гримерку, поплакала, трішки заспокоїлась.
Це було так зворушливо, коли такі відомі й поважні люди, верхівка циркового мистецтва аплодувала стоячи.
І навіть тоді, коли мені дали “Бронзового слона”, я зраділа, проте ті оплески суддів були набагато крутішими для мене. Тобто це для мене як найвища нагорода – визнання журі.
Фото: Bertrand Guay
У програмі фестивалю брали участь багато представників Росії, відкрито демонструючи прапори країни. Чи цікавилися ви в організаторів фестивалю, як так сталося? Які були думки з приводу цього.
Фестиваль позиціонує себе як фестиваль без політики. І ми знали, що будуть представники з Росії. Щодо російських прапорів, коли був парад, ми просто домовлялися з організаторами і з режисером фестивалю, щоб прапори не перетиналися. Тобто росіяни – в одну сторону, ми – в іншу. Був варіант прибрати два прапори, але його не розглядали, тому що ми хочемо бути з прапором і вони, звісно, хочуть. Учасники не винні в тому, що їх країна – Росія. Наше основне завдання – вийти й показати свій талант.
Фото: Bertrand Guay
Ви вже згадували про вашого чоловіка-тренера. Розкажіть трохи про ваше подружжя?
Коли ми зійшлися, мені було 18, а йому – 37. У нас велика різниця у віці – 19 років. Це багато, але я раніше думала, що навіть різниця в 10 років – це страшно. А у випадку з Володимиром я зрозуміла, що цю різницю взагалі не відчуваєш, і мені подобається. Я, як дівчинка, точно впевнена, що він вирішить будь-яке питання, це дуже міцна опора. Тобто не потрібно виховувати ще одну дитину [посміхається].
Пані Дар’є, щодо вагітності та пологів, як вам вдалося відновитися? Що саме допомогло? Материнство – це доволі сміливий крок на початку кар’єри, але ви не побоялися.
Ой, як я наважилася? Не знаю, напевно, я подумала тоді, що це найкращий час, тому що, як відчувала, попрацювати не вийде – то карантин, то війна, і не виходить поки що працювати.
Протягом усієї вагітності намагалась не набрати. Хоча чоловік прискіпливий до ваги. Він вимагає від учениць бути завжди у формі, тому що це, у першу чергу, безпека, особливо в повітряній гімнастиці. Коли ж я була вагітна, то Володимир мені казав, аби більше їла. Я припинила тренуватися, маса м’язів зменшувалася – жирової маси я не набирала.
А після вагітності ви чекали якийсь час, щоб відновити тренування?
Так. Але все одно взяла резиночки й трошки займалася. Розтягувалася постійно. У перший місяць я ледь стримувала себе, щоб не залізти на турнік і не почати підіймати ноги. Було складно не тренуватися, бо був стрес – це ж початок повномасштабної війни, але і поєднувати з материнством нелегко.
Вам довелося зіткнутися з різними викликами під час навчання та шляху у цьому виді гімнастики. Розкажіть, скільки ви зараз тренуєтеся і як ви підтримуєте форму?
Ми ледь не щодня у нашій школі, там тренуємося. У мене ж ще є другий номер – хула-хупи. Я його старалась перед фестивалем трішки на другий план змістити. Я три-чотири рази на тиждень тренуюся з кільцями і роблю собі через день своєрідний вихідний на розтяжку, на хула-хупи, на щось таке лайтове, щоб м’язи відпочили. Загалом я тренуюся приблизно дві-три години в день, майже щодня.
Тобто зараз ви знайшли баланс, дитина підросла, вам стало легше трохи? Ви десь виступаєте?
Так, легше. Зараз ми працюємо у Дніпровському театрі опери та балету. Нас запросили спочатку на виставу “Хитрий лис” – дівчат на трьох полотнах. Не по сюжету – так бачить режисер. Йому хотілося, щоб ззаду були три гімнастки. Ми почали ще восени працювати і нам дуже подобається.
Ми ж до цього працювали у Дніпровському цирку, зараз там уже не працюємо. І це дуже великий контраст з театром. Просто дивишся і розумієш, що все, що дається їм – усе воно ось тут. Тобто ніхто нічого не бере собі: усі сили, весь бюджет – просто в ці декорації. Заходиш за лаштунки й розумієш, що то просто якийсь Cirque du Soleil. Нам дійсно дуже цікаво працювати.
Ви вже згадували про цирк, що у порівнянні з театром – це небо і земля. Запитання стосовно ситуації з цирковим мистецтвом у вашому місті. Зокрема, про ваші стосунки з Дніпровським державним цирком, тому що ми чули від декількох артистів деяке невдоволення щодо співпраці…
Усе, напевне, розказувати не буду, тому що це така історія… Але ми взагалі дуже легко зібрали речі і пішли. І стало набагато краще, набагато менше нервів забирає наша робота, тому що тоді було дуже важко домовитись. Мій чоловік ставив програми Дніпровському цирку весь сезон і це були найкращі програми, тому що працював режисер, а не просто зібрали номери докупи.
Я дуже багато за копійки працювала в цирку. Проте моїм завданням було відточити свою майстерність, попрацювати на людей. Напевно, якщо набиралося 500 глядачів – це вже аншлаг, при загальній кількості приблизно 2 тис. місць. І ми так працювали, суто допомагали цирку жити й ставити програми. Там зараз дуже погане керівництво.
Як влаштована циркова індустрія України читайте в інтерв’ю з директором Державної циркової компанії Сергієм Кабаковим.
А які загалом важливі події та зміни відбулися в цирковій сфері міста за останні роки? Як ви оцінюєте рівень підтримки та уваги до циркового мистецтва у Дніпрі?
У нашому місті відчувається скоріше занепад циркового мистецтва. Відкриваються студії повітряної гімнастики, флай-йоги і це дещо розмиває межі циркового мистецтва в розумінні молодого покоління. Сюди ж додаються переважно спортивні чемпіонати, які називають фестивалями, де в положеннях прописані обов’язкові трюки, штрафи, але ж цього немає в цирковому мистецтві.
Нас тішить, що дітям подобається така активність, вони формують дисципліну, зміцнюють здоров’я. Однак засмучує те, що не формується правильне розуміння про цирк як мистецтво.
Фото: Junior Fernande
Пані Дар’є, сьогодні ви з чоловіком розвиваєте власну школу – нам цікаво дізнатися про неї, на чому основний фокус?
Школу відкрив мій чоловік. Тренерство – поки не моє. Я не можу викладати, я – інтроверт, і для мене це складно. Тож я просто допомагаю. Фокусуємося на постановках, оскільки мій чоловік – артист з великим досвідом, тож це повинні бути досконалі номери. Також багато уваги йде на реквізит, ми і цим займаємося. Ну і взагалі наша школа – більше якраз про циркове мистецтво.
Фото: Barbara Huwiler
Ми знаємо, що ваш тато служить у ЗСУ та захищає Україну, ви навіть оголошували збори. Чи є якісь наразі потреби, чи можемо ми чимось допомогти публічно?
Зараз, на щастя, немає ніяких зборів. Батько – медик саперної групи. У них поки що все є. Своїми силами справляємося. Дуже хочеться, аби війна закінчилась, бо кожен день про це думаєш, що твій батько не тут з тобою, а десь там. І це не тільки в мене, я думаю, у багатьох зараз така ситуація…
Поділіться, як ви зберігаєте спокій, адже ви хвилюєтеся за рідну людину та й ситуація в країні впливає на кожного з нас.
Тренування на початку війни – це єдине, що мене рятувало. І від виснаження материнства, і взагалі від ситуації. Коли була в Іспанії, теж було складно, бо я спеціально моніторила повітряні тривоги. Але в Дніпрі, як мені здається, спокійно, хоча дуже близько. Як була за кордоном, то лякалася кожного звуку – боялася сушарок для рук і літаків. Загалом, дома звикли вже до війни. Коли не чутно хоча б вибухів, нібито все нормально. Усі живі та здорові, і все гаразд.
Підписуйтеся на Circus Life в Instagram та Tik-Tok.
