Анастасія Шолохова – повітряна гімнастка з України, яка змінила своє життя з гуманітарної професії на циркову в 20 років, і з невпевненого початківця стала артисткою, яку запрошують на світові циркові фестивалі та шоу.
Читайте про те, як народжується раптова любов до цирку, як зробити себе артистом “з нуля” в свідомому віці і які гострі гендерні проблеми існують в індустрії – в нашому інтерв’ю з Анастасією Шолоховою.
Анастасіє, у вас досить нетипова історія становлення як циркової артистки. Ще кілька років тому ви навчалися в Торгово-економічному університеті, а зараз виступаєте на міжнародних майданчиках як повітряна гімнастка. Як ви наважилися на такі кардинальні зміни?
Я з дитинства професійно займалася художньою гімнастикою. Разом з тим непогано вчилася в школі, і завжди чула від батьків, що в мене є голова на плечах і саме нею мушу користуватися. Як дуже чемна дитина користувалася з усіх сил своєю головою, але уявлення не мала, ким хочу стати після закінчення школи.
Під час вступної кампанії в Торгово-економічному мені просто сподобалась атмосфера, організація, можливість вступити на бюджет і серед гуманітарних наук я обрала журналістику.
А потім на другому чи третьому курсі студентам прийшла досить незвична пропозиція. До Києва приїжджав Криворізький цирк і шукав гімнасток, що танцюють, в програму. Пропозиція такого підробітку в цирку на вихідних мені видалася чимось дивовижним, неймовірним, і захопливим, я дуже загорілася. Так я почала працювати в шоу “Цирк на воді”.
Тоді мені здавалося, що ми є частиною водного балету, але не дотягуємо до того “справжнього цирку”. Це здавалося іншим світом за скляною стіною.
Повітряні гімнасти, жонглери, всі-всі жанри, які працювали, здавалися якимись дивовижним, окрім нас. Ми були мокрі, холодні, і з нами майже ніхто не вітався.
Хто вам тоді допомагав, чи ваші прагнення не розуміли? Адже вважається, що в цирк ти маєш приходити після виснажливих тренувань, які починаються ще з дитинства.
Я не знала куди рухатись далі – я вчилась добре в університеті, але і цирк відпустити не могла. Тоді єдиним виходом було – трошки тренуватися, шукати тренера, ходити на майстер-класи.
Насправді були люди, які бачили нашу ініціативність і допомагали нам. Ми дійсно хотіли вчитися, горіли цим. Підходили до людей, які тренують, шукали всі можливості, зокрема й через знайомих в цирку.
Якщо про конкретних людей, то перша це Альона Демчук – повітряна гімнастка. В нас не було з нею багато тренувань, але вона завжди була дуже відкрита і підказувала.
Саме Альона познайомила нас з другою тренеркою – Людмилою Рижковою. Вона також має бекграунд з художньої гімнастики.
Читайте про роботу Львівської циркової студії “Юність” під керівництвом Валентини та Роберта Мруз в нашому ексклюзивному інтерв’ю.
Але особливо цінними для мене стала допомога та менторство від подружжя Роберта Мруза та Валентини Мруз. Для мене, вони стали хрещеними батьками в цирковій сфері. Бо здається, що ніхто до них так серйозно не ставився до нашого прагнення. З довірою, абсолютно спокійно, без жодної зверхності.
Вперше ми відчули, що з нашої авантюри може щось вийти, що ми чогось вартуємо, що в нас може бути циркова кар’єра.
А коли почали з’являтися перші серйозні контракти?
Можна назвати першим контрактом, коли в згаданій вже програмі “Цирк на воді” ми з подругою почали працювати на повітряному кільці сольним номером. За програму в нас було 10-11 виходів, коли з русалки в басейні потрібно швидко перевтілитися в повітряну гімнастку. Це було дуже круто, хоча подекуди й дуже складно.
Фото: RanRay Photography
Коли ми випустили сольний номер, відпрацювали місяць в Харкові, потім мали бути гастролі у Вірменії, в Єревані, і почався COVID-19. З цією кризою ентертейменту наша співпраця з українським цирком закінчилась. Тоді першою відкрилась Туреччина, і ми поїхали туди працювати. Нам здавалось, що це величезний успіх.
Анастасіє, ви зараз в Берліні. Як почалася ваша історія там?
До Німеччини я потрапила, коли почалась велика війна. В мене був контракт з круїзною компанією TUI, і їхня тренувальна база розміщена саме в Берліні. На початку весни 2022 ми мали з напарницею виїхати в Берлін. Але війна почалася в лютому, батьки наполягали, щоб я виїжджала з країни, і наші роботодавці поставилися до нас із розумінням – дозволили приїхати до Німеччини раніше запланованого.
Ще донедавна я працювала на круїзних кораблях, зараз контракт закінчився, до того ж в мене вже є сім’я, тому вирішила поки що працювати тут, в Берліні.
Взагалі в Німеччині дуже розвинена циркова індустрія, здається, що в кожному селі є своє шапіто. Тут багато сімейних цирків, вар’єте, театрів, тут публіка дуже тепло приймає такий формат розваг. Є все на різний смак, різного масштабу, різного формату, тут дуже багато роботи для циркових артистів.
Фото: Yevgeniy Repiashenko
Якщо ти з’являєшся тут, даєш про себе знати, знайомишся з людьми, велику роль грає нетворкінг, то без роботи не залишитися. Є артисти, які приїжджають сюди на вихідні, пишуть в сторіс, що вони вільні і їх бронюють одразу. Коли я не працюю, сама ходжу на вистави, дивлюся різні шоу, помітила, що багато симбіозу різних видів мистецтва – театр з цирком, оркестри з цирком, еротичні шоу тощо.
Ваші тренування зараз відрізняються від тих, що були раніше?
Я зараз тренуюся, ходжу в зал, стараюся робити це максимально регулярно. Після 10 років в серйозному спорті це складно. Спочатку над тобою стоїть тренер, а потім відчуваєш цей дух свободи, і мені складно змусити себе побудувати дуже чіткий план тренування.
Мені здається, те, що люди бачать в моєму інстаграмі і потім на сцені, це все-таки результат моїх відточених ліній ще з художньої гімнастики. Але по трюковій частині в мене дуже багато роботи. До того ж я боюся собі нашкодити, бо працюю без тренера. Я вчуся трішки стояти на руках, тренуюся в повітрі, потім в задоволення роблю хореографію.
Звичайно, є частина тренування, коли я роблю складні речі, які мені поки не вдаються. Я ненавиджу робити те, що мені не вдається. Я хочу, щоб у мене все виходило з першої спроби. Загалом роботи багато і я намагаюся все осилити.
Фото: Wohlertfotografie
Нещодавно ви брали участь в дуже цікавій події – мистецькій дискусії. Розкажіть, чому вона була присвячена?
Це була панельна дискусія в рамках Міжнародного циркового фестивалю в Парижі. Її темою стала гендерна розмаїтість і гендерна репрезентація в цирку. І хоча я цисгендерна жінка, але є представницею ЛГБТ, я відкрита лесбійка, але росла в стереотипних гендерних рамках. Тобто, якщо дівчинка, то ти чарівна фея, спокусниця, сексуальна. Якщо ти чоловік, то ти сильний, міцний, і якщо у вас дует, то він про любов.
І я навіть зараз бачу, якщо на українських фестивалях виступають маленькі дітки, вже в цих дуетних номерах вони показують якусь романтичну взаємодію. Це відображається в музиці, в костюмах. Але це ж діти, вони можуть показувати взагалі що завгодно – від звірят до абстрактних образів.
І в рамках цієї панельної дискусії ми обговорювали те, як цирк репрезентує різні гендери; як на цирковому манежі люди можуть проявлятися більше, ніж можуть проявлятися в соціумі. В тому ж і суть цирку – він показує щось дивне, незвичне. І якщо ми якось не вписуємось в рамки оточення, в якому ми живемо, то неможливо не вписатися у формат цирку.
Цирк має бути оцим дуже приймаючим світом, в якому є місце для чого завгодно.
І, наприклад, мій досвід в Україні був не дуже приємним, оскільки коли ми почали працювати з напарницею дуетний номер на кільці, він був у морській тематиці. Але ми все одно чули відгуки про те, що у нас є “такий сексуальний трюк”, “такі сексуальні пози”, “і взагалі в бежевих колготках ми як голі”. І це сприймалося так образливо, бо ми не закладали в цей номер такого меседжу.
Фото: RanRay Photography / Фото: Wohlertfotografie
Ми робили над собою велику роботу, ми не вчилися в цирковій академії, для нас піднятися на 15-метрову висоту було чимось страшним. І долаючи всі ці перешкоди та страхи, зрештою ми все одно отримували об’єктивуючі сексуалізовані коментарі, і не тільки від глядачів з вулиці, а деколи і від колег.
Тому цирк має залишатися цим дивовижним карнавалом, де ти можеш бути ким завгодно, в якому ти можеш одягнути будь-яку маску, а не просто залишатися якоюсь сексуалізованою кішкою. Мені хочеться досліджувати цю тему і знаходити шляхи репрезентації чогось різноманітного.
Ви зараз говорите про український досвід, а в Європі ситуація така ж?
Мені здається, що в Європі з цим трошечки простіше. Європейське суспільство більш ліберальне – тут легально одружуватися одностатевим парам, в деяких країнах вони офіційно можуть стати батьками. І це так само все відображається в мистецтві.
Але все одно цирковий європейський світ переповнений представниками слов’янських народів артистами, які завжди привозять класичні дуети: “Я чоловік”, “Ти жінка”, “Ти слабка”, “Я буду тебе тримати однією рукою”, “А ти будеш красиво лежати з розпущеним волоссям”. Але попри це присутні і інші формати.
Так, наприклад, дискусію проводила трансгендерна артистка Діана Салес. Вона, по-перше, дуже крута артистка, а по-друге, сказала таку фразу:
Здається, що публіка більше готова до різноманіття, ніж артисти готові його показувати.
Мені здається, що до шоу типу дреґ-квін, як в США, в Україні ще не готові і першою чергою люди, які створюють цирк.
Про особливості циркової індустрії в США читайте в нашій розмові з українською циркової артисткою Світланою Рогожиною.
Ви зіштовхувались з категоричним неприйняттям вашої позиції – на сцені чи в суспільстві?
Я стикалася з однією різко негативною ситуацією. Вона більше стосувалася не гендерної репрезентації на сцені, а прав жінок і гендерних ролей в суспільстві.
Коли я працювала в “Цирку на воді” під час обговорення декілька дорослих чоловіків артистів просто встали з-за столу і почали кричати, бо вони не погоджувалися з моєю думкою. Тоді було дуже страшно, і я знала, що серед людей, які мене оточують, є мої однодумці, але авторитет дорослих чоловіків з величезним цирковим досвідом настільки потужний, що ніхто не наважується сперечатися, і ми продовжуємо жити в цьому.
В принципі, я ж не репрезентую себе на сцені як лесбійка. По-перше, я не знаю, як, по-друге, я не хочу додавати елементи сексуалізації в свої виступи. Моя позиція проявляється радше не в роботі, а в спілкуванні з колегами. І знову ж таки в Європі це все сприймається як норма. Права людей, фемінізм, права меншин, дискусії щодо гендерних ролей – сприймаються як щось загально зрозуміле і очевидне.
Фото: Yevgeniy Repiashenko
Дуже цікава тема кожному “на поміркувати”, дякуємо, що поділилися вашим досвідом. А де найближчим часом глядач може побачити виступ Анастасії Шолохової?
Наразі планується виступ в березні в дуже своєрідному німецькому цирку Monat (“Місяць”). Далі в мене плани аж на листопад 2024 року. Це буде в Кобленці, не в Берліні. Я матиму контракт в Festungs Variete на декілька місяців. Там можна буде побачити мій номер, який відібрали на фестивалі Newcomershow у Ляйпцигу.
Наступний мій фестиваль буде у Франції в березні 2024 року. Я сподіваюсь на якісь пропозиції від роботодавців, бо працювати хочеться. З іншого боку, я розумію, що в мене є гарна можливість тренуватися, вдосконалюватись.
Нас завжди тішить розуміння того, що хоч і багато артистів з різних причин виїхали з країни, але вони всіма силами намагаються показувати, що мистецтво не поза політикою. У вашому інстаграмі є постійно збори, пости на підтримку України, дякуємо вам за це. Скажіть, чому для вас це так важливо?
Мені дивно, коли за таке дякують. Одного разу мені подякували за те, що веду інстаграм українською. Але це взагалі не політична позиція, бо я з Луцька, я з дитинства говорю українською.
Я не хочу знецінювати те, що роблю, і те, що роблять багато інших артистів. Я бачу українців, які не просто донатять чи репостять, а створюють фонди. Є циркові артисти, які на фронті, які, на жаль, уже віддали своє життя. І це важливо, бо це наш дім, наше життя, наші близькі, наше майбутнє, це майбутнє наших дітей, майбутнє нашої планети.
Частина нашої ідентичності має проявлятися в кар’єрі. Більшість роботодавців не хоче бачити виконавця, вони хочуть бачити артиста, митця.
Фото: Wohlertfotografie / Фото: RanRay Photography
Мені це насправді дуже допомагає навіть в банальних ситуаціях. Я вивчила англійську, коли дуже хотіла сваритися з італійцем, який розказував, що жителі Луганська хочуть жити в Росії. І от я чую ці путінські наративи, і розумію, що зараз буду говорити поганою англійською, але я не зможу мовчати.
Я хочу бути гучною. Я не хочу соромитись. Я не соромлюся того, що, я з України і в нас війна. Це росіяни мають соромитися бути собою.
Вони, на жаль, були, є і будуть просувати свої міфи і наративи. І використовуватимуть для цього всі можливі майданчики. То ми мусимо сміливо вступати в діалог з західним цирковим світом, інакше він чутиме лише російські голоси (бо легенди про великий російський цирк, як і балет, потужні і живучі).
Будь-яке мистецтво має відображати реальність і бути чесним. Мистецтво не може бути поза політикою. Воно не є поза політикою.
Підписуйтесь на нас в Instagram: instagram.com/circuslife.com.ua.
