Поки українці активно дискутують, часом дуже різко, про можливість бронювання циркових артистів, самі артисти доводять не словом, а діями – неважливо ким ти був до повномасштабної війни, важливо – що ти робиш зараз для наближення перемоги. Деталі військової операції, якими Володимир поділився з Circus Life, вражають і жахають одночасно.
Цей матеріал виходить для того, щоб вкотре нагадати українцями, що наше життя щоденно залежить від людей, які вчора були їхніми колегами, які мали що знали про війну, зброю і те, як боротися з ворогом. Адже “бійцями не народжуються, бійцями стають”, зокрема стають ними і циркові артисти.
Пане Володимире, між фото з виступів акробатичної четвірки в образах балерин “Golden Stars” та новиною, що ви з побратимами затрофеїли російський танк, минуло 13 років. Чи могли б колись подумати, що ваше життя може так кардинально змінитися?
Я міг про це подумати, я про це думав, коли почалась повномасштабна війна. Але свого часу службу в армії я всіма змогами і незмогами намагався уникнути.
Моє життя взагалі ніяк не було пов’язане з військовою тематикою, зброєю, думками про це. Я досі не можу дивитися фільми на тему війни, мені це нецікаво. Але в моєму житті вже склалася інша ситуація.
Я із шести років в акробатиці. 18 мені виповнилося вже на першому контракті в Німеччині. Тоді я почав відкривати для себе світ, розуміти інших людей.
Та перша поїздка до Німеччини, до Європи вона мене дуже вразила і змінила. Потім була Японія, звідти я приїхав вже зовсім іншою людиною. До речі, привіз звідти багато звичок, перейнявся культурою, досі сортую сміття вдома.
Поїздка до Японії взагалі відкрила для мене інший цирковий світ. В Україні ми звикли до спорту – шаленої дисципліни, постійної роботи над собою, а в Японії я працював як цирковий артист – нас любили, поважали і захоплювалися навіть через дрібниці. Свого часу ми займались не лише акробатикою, опанували хореографію, артистизм, бокс, чим ми тільки не займалися.
Хореографія біля станка це, певно, найскладніше, що було в мене в житті. Навіть російський танк красти здавалося легше, ніж працювати біля станка [сміється].
Ви працювали переважно за кордоном, чи були українські контракти?
Переважно за кордоном. Лише в перервах між контрактами нас могли запрошувати в українські цирки. Але ми все ж намагалися працювати за кордоном, адже платили там в десятки разів більше.
Мої улюблені контракти були в Японії. Це зовсім інший світ, інша культура. Там навіть в повітрі літає повага. За жодних обставин не виникне конфліктної ситуації. Амстердам мене вразив дуже спокійними, врівноваженими людьми. Німеччина запам’яталася дисципліною і порядком.
Це були класичні цирки, і чи завжди ви працювали в одній акробатичній групі?
Частіше за все – не класичні цирки. Якщо можна назвати Flic-Flac класичним цирком, і Cirque du Soleil. Але я б не сказав, що Cirque du Soleil справді класичний цирк, адже там цілий театр, за яким стоять професійні сценаристи, режисери.
Працював я в кількох групах, але це було складно. Адже для того, щоб сформувати групу витрачаються час, кошти, твій новий цирковий номер мають побачити агенти, світ.
Повертаючись до вашої військової служби, чому саме “Азов”?
“Азов” тоді був на слуху, “Азов” захищав Маріуполь. Я розумів, якщо воювати, то з тими хто показав, що це вміє.
Я знав, що долучитися до “Азову” дуже складно, складний курс молодого бійця, який включає не лише фізичні випробування, а й психологічні, моральні.
Читайте відповідь Дирекції пересувних цирків, чому артисти та співробітники потребують бронювання.
Я потім вже побачив, як фізично сильні люди не витримували. І навпаки, коли хлопець досить масивної статури, з якого навіть іноді посміювалися, спочатку йому складно було пробігти 100 метрів, потім він показував величезні результати. І був тим, хто перший з групи отримував бойовий шеврон.
До того ж мій брат працював у цій структурі і казав, що “Азов” – це тигри, якщо і йти з кимось воювати пліч-о-пліч, то із значущими людьми. Я знав, що перший місяць буде дуже складно, а далі, якщо я витримаю, це добре.
Як ви гадаєте, ця робота, її злагодженість – залежить від мотивації, якою переймаються всі навколо, чи від командира, чи від низки факторів?
Ви знаєте, я вже прийшов в “Азов” з власною мотивацією, власним бойовим настроєм. Але тут згодом я знайшов близьких собі по духу людей. І особливо командир батальйону, який задав дружній настрій у колективі з перших днів.
Тоді він вишикував нас і сказав: “Хлопці, воїнами не народжуються, воїнами стають, повірте мені”. Отже, я потрапив, куди треба.
А чому саме “Байдар”?
Так мене називали ще в дитинстві. Моє прізвище Бойчук, якось в дворі перекрутили і вийшло “Байдар”.
Коли прийшов час в бригаді обрати собі позивний, я запропонував позивний “Акробат”, сказали, що він зайнятий, потім позивний “Артист”, теж вже був.
В акробатиці я був верхнім, запропонував ще цей позивний, але розумієте, які конотації. Хлопці посміялися і сказали, що не підходить. Так я і згадав свій “позивний” з дитинства.
Ви згадали, що є бійці з позивними “Артист” та “Акробат”, це ваші колеги в минулому?
Я тільки нещодавно дізнався, в соцмережах побачив, що “Акробат” – це танцівник, з яким я свого часу працював в Туреччині. І я йому одразу в соцмережах написав: “Так ось хто зайняв позивний “Акробат”.
Чи було у ваших побратимів колись упереджене ставлення, бо ви прийшли до війська з циркового мистецтва?
Одного разу назвали “циркачем”, але я пояснив, що так не кажуть, це образливо. Однак я був найкращим по ФІЗО на курсі.
І свого часу, коли я прийшов до рекрутингового центру, мене питали, звідки я, де працював, чи є сім’я, чому вирішив саме зараз. А я відповів, що в мене так склалося в житті: з крайнощів до крайнощів – то цирк, то армія. Тоді мені відповіли: “Приживешся, йди”.
Ваш спортивний досвід, фізична підготовка стала плюсом у війську?
Так, цей досвід допоміг. Але мені все одно потрібно було багато працювати — бігати, відтискатися, це все було нон-стопом, планки по 10 хвилин. Мені було складно, але я підкована фізично людина. Не уявляв, як тоді було хлопцям, що не готувалися. Але я долучився до війська через рік після початку повномасштабної війни. Цей рік я не мав роботи, фізична форма була вже не такою і доводилося дуже багато працювати.
А от коли ми вже крали той російський танк, я сповна зрозумів, навіщо я це все робив. Тоді варто було викладатися на всі сили, тягти, нести величезні акумулятори, падати, коли тобі нічого не видно, йти, попри біль в ногах. Тоді я зрозумів, що ці 20 років я тренувався не дарма.
Розкажіть детальніше про це, адже новина про затрофеїний російський танк справді вразила українців.
Так, написали, що я робив це з побратимом Тенором, але насправді це досягнення багатьох людей, ми лише логічно завершений цю операцію, яка готувалася довго.
По-перше, до танку виходили групи три дні, тільки з нашого танкового батальйону працювало 5 танкістів і 3 медики, плюс піхота, яка тягла 70-кілограмові акумулятори півтора кілометра по перепаханому вибухами полю. До того ж працювали оператори дронів, сапери, які розмінували і замінували після нас. Планування здійснювало командування.
Загалом все відбувалося після того, як ворог пішов 14 танками в атаку. Наші відпрацювали по них, три танки змогли втекти, а один заїхав найдалі. Досі не розумію, як він проїхав два мінних шлагбауми, врізався в БМП. До нашої позиції звідти було півтора кілометра. Це вже сіра зона – мінне поле, мінні шлагбауми, БпЛА, FPV-дрони і тільки прильоти навколо.
Танк зупинився, росіяни вирішили тікати з нього до своїх позицій, звичайно, не добігли. Після цього почалося планування та втілення операції. Доходити до танку ми могли лише вночі, в спеціальних плащах, які не дають можливість тепловізорам нас побачити, без жодних ліхтариків. Першими пішли наші побратими Гуцул і Бріт, які зрозуміли ситуацію, в чому проблема, чому зупинився танк і що потрібно з ним робити.
На другий раз пішли я і навідник Ріф, нам дали провідника, працювала “пташка”, яка повідомляла, чи працює ворог. Однак ми не мали впевненості, що по нас не відпрацюють. Адже йшла група людей, зараз “навалюють” навіть по двох людях чи по одній.
Гармата танку була опущена, перекривала доступ до місця механіка водія. Цю місію делегували мені, не дарма ж я акробат, ще і стрункий. Але згодом підняти гармату змогли. Також виявили, що акумулятори сіли.
В кожного були свої завдання. Моїм було – обрізати РЕБ, тобто механізм, який глушать дрони, до того ж містить важливу інформацію. Я починаю працювати над цим. Перша група нам сказала, що на гусениці намотаний дріт, через який танк теж не може поїхати, його багато, він входить в шестерню.
Після того, як ми все зробили, отримали команду перечекати. Бо на полі можуть працювати дрони, і обстріл може початися в будь-який момент. Танк, під ним ми, ще виявили там протитанкову міну, все в дроті і поруч БМП – все це серед поля.
Наші пташки перевірили, ніхто з противників не відреагував. Я, чесно, не знаю, що там у них відбувалися, нас не побачили і все. Згодом ми почали знімати все, що було в танку, віддали РЕБ піхотинцеві, в нього було завдання доставити саме РЕБ.
Почали зрізати дріт, намотаний на гусениці. По плану ми мали відкинути дріт, як мінімум, за 3 метри, адже танкові потрібно було місце, аби зробити маневр для виїзду. Ми відкинули дріт на скільки змогли, потім вже передали цю інформацію саперам.
Ми звітуємо, що гармату підняли, РЕБ зрізали, дріт відкинули. Отримали наказ забирати з танку все, що вдасться, бо точно не знали, чи зможемо наступного дня витягнути цей танк. Там був прилад нічного бачення для танку, трімплекс, потім приємним бонусом виявили 2 ПКТ, дещо забрали і з БМП.
І ми мали повернутися після виконання цього завдання на свої позиції разом з усім, що змогли взяти з танку. Від цього другого дня залежала операція третього, чи зможемо ми вивезти танк.
Прийшовши, ми трохи відпочили, кілька годин поспали, але вже наступного дня починалося планування і обговорення закінчення операції. На третій день ми мали працювати разом із саперами, вони перевіряли дорогу.
Вирішили відправити мене і виявив ініціативу заступник командира з технічної частини, хоча і не мав би, планували відправити двох механіків-водіїв. Я розумів, що він старший по званню, і на техніці, танках дуже добре розуміється.
Ми виїхали, по дорозі в нас поцілив FPV-дрон, броня врятувала. Починаємо вивантажувати протитанкові міни, акумулятори, маємо відпускати водія МТ-ЛБ, який привіз нас сюди, адже ворог саме по техніці і цілив.
Чуємо прильоти десь поблизу, але не надто, можливо, метрів за 30. І тут чуємо свист, падаємо на коліна і розуміємо, що зараз буде приліт, впало десь дуже близько. Але напарник одразу ж піднявся і пішов працювати далі. Власне той затрофеїний танк і став результатом цієї роботи.
Неймовірна історія! Зважаючи на пережитий досвід цей та інший, як змінилися ваші відчуття з першого дня у війську і відчуття зараз?
Багато про що я намагаюся просто не думати. Я намагаюся донести людям зі схожою історією, що не варто хвилюватися через те, що не можна змінити. Зараз моє сприйняття вже стало іншим, мені трохи легше.
Читайте неймовірні історії артистів цирку, які добровільно долучились до лав Збройних сил України.
Я пам’ятаю вперше, коли нас вивезли з тренувального табору в місто, аби ми просто сходили до магазину. Я побачив безтурботність перехожих, цивільне життя, яке дуже відрізнялось від мого. Для мене тоді це було психологічно складно, коли я важко працюю, віддаю всього себе, постійно перебуваю в небезпеці, а хтось живе зовсім по-іншому.
Але потім я вже зрозумів, що це нормально, що не всі мають воювати, що люди мають лишатися з нормальною психікою без того досвіду, який переживають у війську.
З часом я перестав так багато думати про це. Зараз коли маю змогу виїхати в місто (іноді на день ми приїжджаємо в госпіталь до Києва), я маю вільний час, переодягаюся в цивільне, і йду пити каву, хоча я не люблю каву.
Але я хочу відчувати себе частиною цього цивільного життя, дивлюся як живуть люди, як їм тут добре, і мені це допомагає. Мені допомагає моя кохана, моя сім’я. Я намагаюся попри те, що трапляється в моєму житті, залишатися добрим, веселим, відчувати позитивні емоції.
Після перемоги ви плануєте повернутися на манеж?
О, так. Я хочу домашнього затишку, проводити більше часу зі своєю сім’єю, працювати разом з коханою на контрактах, створити спільний номер, подорожувати світом, отримувати пропозиції, обирати між місцями роботи, відкривати для себе нові горизонти.
І одного прекрасного дня побачити вагітну дружину з великою чашкою чаю, яка, посміхаючись, дивиться на наших діточок, що граються з лабрадором. Так, я будую плани і дуже хочу, щоб вони втілилися.
Підписуйтесь на Circus Life в Instagram та Tik-Tok.
