Команда Circus Life познайомилась з учнями Школи акробатики Ірини Жердєвої на фестивалі “Яскрава арена” у Львові і була вражена професійним рівнем маленьких артистів.
Ми не могли дочекатись, коли вдасться потрапити на тренування юних акробатів, і нарешті відвідали заняття школи в Києві. Діти підкорили нас своїми вміннями і навіть показали новий номер, який ми сподіваємось невдовзі побачити на фестивалях.
Як виховати з дітей справжніх професіоналів, у чому секрет успіху школи та з якими труднощами вона зіткнулась – читайте в нашому інтерв’ю із її засновницею Іриною Жердєвою.
Пані Ірино, не будемо відкладати і одразу розпочнемо з питання, яке цікавить всіх. Ваші вихованці надзвичайно вмілі для свого віку, і це доводять численні перемоги на конкурсах і фестивалях. Як вдається досягати таких результатів, у чому ваш секрет?
Знаєте, я в дитинстві дуже любила ляльок. Життя тоді було важке і сім’я моя не з багатих, але для мене оці пупсики – це було все. І любов до маленьких дітей, цікавість до їхньої психології – це, мабуть, те, що допомагає мені в роботі з ними.
Іноді я жартома кажу: “Я – Карабас-Барабас, а це – мій ляльковий театр”. Подобається мені все лялькове, красиве. А діти – вони такі чудові, природні, натуральні. Вони – маленькі дорослі, я завжди так кажу. Я і поводжусь із дітьми відповідно, з ними дуже цікаво.
Коли мене питають, звідки я беру таких чудових дітей, я пояснюю – це ручна робота над кожним із них окремо, нема ніякого секрету. Я просто бачу цих дітей, на що вони здатні. Ось такий секрет – брати й робити. Це і школа, і хореографія, і акторська майстерність – всьому приділяємо максимум уваги.
Також я не “граю в довгу”. Є період, коли дітей можна встигнути навчити – десь до 12 років вони вбирають максимум інформації.
Хто не встиг, той спізнився. Головне – це гнучкість, розтяжка, постава. Коли вони мають базу, далі вже простіше працювати.
Чи маєте ви якусь глобальну місію своєї діяльності?
Я вважаю, що у нас дуже талановита нація. Тому моя місія – показати світу наших людей, нашу культуру. Хочу демонструвати, наскільки наші діти і народ прекрасні.
Мене запрошували тренувати і збірну Англії, і збірну Франції з акробатики. Циркові школи закордонні досі кличуть до себе. Я могла б поїхати в Маямі, де донька також навчає дітей. Але не можу поки залишити свою школу. Тому що це – особливі діти, діти війни. І якщо я зараз поїду, вони залишаться сам на сам з обстрілами й цим всім.
Ви прийшли у циркову сферу зі спорту. Як це було і чому ухвалили таке рішення?
Я прийшла в цирк зі спортивної акробатики. Я сама була спортсменка, майстер спорту, мала амбіції. Але в 16 отримала травму меніска і кар’єру акробатки довелось завершити. У 20 років, маючи на руках маленьку дитину, я вирішила присвятити себе тренерській діяльності.
Першими моїми учнями були діти з мого ж будинку, за якими я спостерігала на спортмайданчиках. З ними я й займалась, по 10 годин на добу працювала. Але воно того вартувало, адже у 22 роки я вже підготувала п’ятьох майстрів спорту. А першою моєю чемпіонкою була моя двоюрідна сестра.
У своїй роботі я завжди намагалась рухатись вперед, вигадувати щось нове. Мені не подобалась ця протоптана стежка, якою йдуть усі.
Тому спочатку я перейшла у парно-групову акробатику. Там було більше можливостей для творчості, музика. Я взагалі дуже люблю музику, вона мене лікує.
У 95-му році чемпіонами світу в цьому виді спорту стала моя трійка акробаток з моєю донькою у складі. І ці дівчатка першими в історії української акробатики отримали на чемпіонаті світу оцінку в 10 балів. А у 96-му ця ж трійка отримала чотири оцінки в 10 балів з п’яти можливих. Всього за свою тренерську кар’єру в спорті я підготувала трьох заслужених майстрів спорту, вісьмох майстрів спорту міжнародного класу і шістьох чемпіонів світу.
Я завжди хотіла зі спорту зробити шоу, внести щось своє, якось відрізнятись. Але на жаль, як тільки я щось придумувала – нові трюки, нові елементи – їх одразу забороняли. Збирався технічний комітет, який очолювала Росія, і просто обрубували всі старання.
Перехід в цирк стався після того, як на міжнародному турнірі нашу трійку просто “зарубали”. Побачили спортсменів, з якими не можуть змагатись, і заборонили елементи, які давали нам перевагу. І після цього я вирішила, що годі – потрібно шукати сферу, де є можливість творити.
Як починали роботу в цирковій сфері?
Зі своєї спортивної трійки я зробила четвірку і разом зі своєю старшою донькою Вікторією Жердєвою створила їм цирковий номер “Сумні ляльки”, який показала організатору фестивалю “Золота лілія” Тимофію Нагорному. І він був вражений. Цей номер створений у стилі цирку Du Soleil під музику Андрія Данилка (сценічне ім’я – Вєрка Сердючка).
“Ляльки” швидко почали підійматись у цирковому світі – пройшли фестиваль в Монте-Карло, отримали Гран-прі від принцеси Стефанії, виграли кілька фестивалів та працювали в цирку “Кобзов”. Після цього ще два роки вони виступали в театрі парку Happy Valley у Шанхаї.
Андрій Данилко дуже високо оцінив нашу роботу, а на одне з шоу він привів режисера Романа Віктюка. Той назвав це номером світового рівня і в мене досі мурашки, коли згадую нашу зустріч.
Це було неймовірно, і потім пішли інші постановки. Я працюю і як режисер-постановник, і з музикою, і з хореографією. Музику я дуже люблю, в мене в одному музичному творі для номера можуть комбінуватись 36 різних уривків.
До колективу беру творчих людей, які допомагають, наприклад, з танцями. Сама я вже не можу витанцьовувати, але дуже чітко бачу потрібні образи і на пальцях пояснюю, що необхідно. Раніше мені в постановках допомагали доньки, Вікторія і Євгенія. Але останні два роки я співпрацюю з Ольгою Тернавською, дуже талановитим хореографом. У нас вдався прекрасний творчий дует.
У вас в соцмережах ми прочитали, що на початку не всі в індустрії були задоволені вашими методами. У чому були претензії?
Я досі чую ці закиди. У цирковому мистецтві я чужа серед своїх. Адже легше не налагодити процес, дисципліну для дітей, а заздрити.
Я не знаю як, але я просто бачу цих дітей, можу з дитини будь-якого рівня зробити професіонала. І, звісно, конкурентів це не влаштовує. Але я ні з ким не змагаюсь і не боюсь жодного суперництва.
Ви не уявляєте, на що йшли мої конкуренти. Вони просто хотіли знищити школу, поширювали чутки, що я погано ставлюсь до дітей. Деякі не дуже порядні батьки колишніх учнів їм підігрували. Ви ж розумієте, як тільки у дитини щось не виходило – це тренер винний. І починалось незадоволення, наклепи.
У моїй школі в дітей є дисципліна, але суворість – не означає жорсткість чи навіть жорстокість. Діти розуміють моє справедливе ставлення до всіх – я їх люблю однаково, вимагаю від усіх однаково.
Перед інтерв’ю ви згадували, що через війну та коронавірус кілька груп у вас розпалися. Скільки зараз тренуєте дітей?
Зараз їх вісім, раніше було десять. Я не створюю групи на 70 людей, бо всі ці діти – це ручна робота.
Я їх іноді жартома називаю “яйцями Фаберже”, а в мене тут не птахофабрика.
Але є й людський фактор, через який діти йдуть. Є така проблема, що деякі батьки неправильно підходять до цих занять. Поки дитина на певному рівні – є і захоплення, і повага. А як тільки якась “зірка” з’являється на виході, до тренера починають ставитись, як до обслуговуючого персоналу.
Дорослі бувають надмірно амбіційні. Діти не такі, діти чудові, але в сім’ях їм іноді прищеплюють ось це нездорове почуття суперництва. І коли батьки починають так поводитись, мені дуже складно “обслуговувати” дітей.
Ви навчаєте тільки дітей чи маєте й старших учнів?
Моїм підопічним був Роман Хафізов, режисер проєкту “Інші”. Для мене це був унікальний випадок, оскільки я почала тренувати його у 20 років. З ним було багато проблем, особливо зі здоров’ям, але я взялась за цей виклик.
У якості експерименту я поставила йому номер зі своєю донькою Євгенією Оболоніною. Це було дуже важко, але ми потрапили на фестиваль в Монте-Карло. І хоча Роман не став артистом, а обрав шлях режисера, я дуже ним пишаюсь. Моя донька натомість продовжила артистичну кар’єру і сьогодні є провідною солісткою угорської циркової компанії Recirquel.
З Романом у нас прекрасні стосунки, думаю ми ще будемо співпрацювати. Колись я обіцяла йому разом створити дитячий спектакль.
А що ви зараз готуєте, на яких фестивалях вас чекати?
Взагалі, я думала, що після фестивалю у Львові піду у відпустку, але не вдалось. Один фестиваль закінчується, і виникають якісь нові плани, ідеї, номери. Наша Леся Кучеренко ось нещодавно виграла Гран-прі проти дуже серйозних суперників. У номері вона виконувала унікальний трюк, який навіть артистам зі світовим іменем не під силу.
Сам сезон ще тільки попереду. На 10 і 23 березня заплановані фестивалі, а потім будемо готуватись до фестивалю в Білогородці. 1 червня у Національному цирку також буде фестиваль.
А в травні у нас є запрошення в програму Львівського цирку від Романа Здреника. Також я думаю підготувати нашу Лесю Кучеренко і номер “Смерека” на такому рівні, аби наступного року потрапити у програму New Generation фестивалю в Монте-Карло.
Що привезли українці з Монте-Карло цього року, читайте в нашому ексклюзивному репортажі.
Вихованці Ірини Жердєвої на фестивалі “Яскрава арена”-2023
Коли у 2018 році наш номер “Дівчинка з кулькою” виграв Срібного клоуна, я пообіцяла віцепрезиденту фестивалю, що ми будемо приїздити постійно. Нас затримали коронавірус і війна, але настав час повертатись.
Сьогодні ви не раз згадували, що берете на навчання дітей, які мають і фізичні проблеми, і психологічні. Як ви з цим працюєте?
Для мене здоров’я моїх вихованців – на першому місці. Я ставлюсь до них, як до кришталевих ваз, дмухаю на них буквально. Мені потрібно не покалічити їх, а довести до дорослого цирку, щоб вони могли стати повноцінними артистами.
Тому у мене є свій мануальний терапевт. Як тільки з’являються якісь скарги, ми йдемо до нього за консультацією. Я стежу, аби вони не тренувались тільки на один бік і не мали проблем із перекосами або грижами. Це, відповідно, своя система вправ. Я вважаю, що нам потрібні здорові артисти, із запасом міцності.
Про те, як виховують майбутніх зірок цирку в Київській академії, читайте в нашому інтерв’ю з Іриною Піцур.
Запитання наостанок – що для вас, як для тренера, є найбільшим визнанням вашої роботи?
Я учням завжди кажу – якщо ви подобаєтесь мені, цього достатньо, адже я страшна перфекціоністка. Якщо тренер задоволений, що буває вкрай рідко, значить весь світ в екстазі. Можна навіть сказати, що я стала заручницею попередніх успіхів. Той рівень, який для іншої студії буде за щастя, для нас неприпустимий.
Не потрібно змагатись ні з ким, бажати іншим падіння. Я вчу дітей: ви повинні змагатись тільки зі своєю програмою, кожного дня ставати кращими.
І я не хочу ніякої непорядної конкуренції в групі, борюсь із цим. Дитина має розуміти – якщо тебе обійшов твій одногрупник, то це ти недопрацював.
А ще я завжди вдячна учням, які йдуть від мене. Бо це двигун прогресу. Якби були в мене кілька успішних номерів, ми б їх без кінця повторювали. Але одні учні пішли, а на їхнє місце прийшли інші. І це нові номери, нові трюки, нові досягнення. Вони мені дозволяють розвиватись.
Підписуйтесь на нас в Instagram: instagram.com/circuslife.com.ua
