Сьогодні нас зустріли режисери студії – Вячеслав Судейкін та Олена Левіна. Вони розповіли свої історії знайомства із “Юністю Києва” та чим народний цирк і його юні вихованці живуть зараз.
Пане Вячеславе, розкажіть, як була заснована студія “Юність Києва”?
Вячеслав: “Юність Києва” бере свій початок ще з 1966 року. Тоді для робітників заводу “Арсенал” була організована циркова студія як місце, де могли проводити дозвілля. Біля її витоків стояли Володимир Павленко та Олександр Рехшейн. Це була одна з перших в Україні студій циркового аматорського мистецтва не лише для дітей, а й для дорослих.
Однак одразу відбір сюди був дуже жорсткий. Зі 150 людей обрали лише 45. У 1970 році студії надали звання народного колективу. Аби ви розуміли масштаб – “Юність Києва” випускала 30 виступів на місяць. Переважно виступали звичайні робітники “Арсеналу”. Деякі з них згодом пішли із заводу і обрали цирковий шлях. Був навіть випадок, коли чоловік після 35 років зі студії пішов працювати в цирк.
Після розпаду Радянського Союзу був організований Укрдержцирк, більшість артистів якого була вихідцями саме з нашої студії.
Олена: Тут, на метро Арсенальна, завод займав величезну площу. На ньому вироблялися точні прилади, оптика, їхні прилади та технології використовувалися в авіації, космонавтиці, військовій справі тощо. Але, на жаль, завод значно спустів після розпаду Радянського Союзу, на частині його площі зараз зведений Kyiv Food Market. До речі, саме на “Арсеналі” виготовили перший стіл для еквілібру з механізмом, що крутиться, для нашої Даніели Левіної.
Пане Вячеславе, а як ви потрапили до студії?
Вячеслав: Я прийшов до студії 1989 року. На той час працював також на заводі в оптико-механічному цеху. Ми з дружиною прийшли сюди з цікавості. Згодом я вже працював тут у циркових номерах, були парні, тріо. Пізніше мене запросили працювати до цирку в номері “Зустрічні гойдалки”.
Тобто ви пішли із заводу працювати в цирк?
Саме так. Звільнився із заводу і далі все життя так чи інакше було пов’язане з цирком. Був період, коли я поставив на паузу виступи, займався продажем циркових атрибутів. Згодом повернувся на манеж. 10 років працював разом із дочкою, але вона виросла і вирішили обрати інший шлях. А мені запропонували місце керівника в студії “Юність Києва”.
Зараз студією фактично опікується двоє людей, і це ви. Як розділені ваші обов’язки, адже ми знаємо, що пані Олена виходець не з циркової індустрії?
Вячеслав: Я працюю в студії з 2007 року, паралельно ще викладаю в Київській академії естрадного та циркового мистецтв з 2010 року.
Олена: Обидві наші посади мають назву режисер, керівника в студії де-юре немає, але де-факто – це Вячеслав Анатолійович.
Тут вже понад 10 років займаються мої доньки – Анна та Даніела. Свого часу молодшу не брали разом із старшою сюди в танцювальну студію. Однак поруч я побачила циркову – тут було так гарно, хтось жонглює, хтось займається на доріжці. Дочкам було 2 та 3 роки, і мені доводилося їх приводити, чекати, поки вони будуть займатися і забирати. Моя робота взагалі ніяк не була пов’язана із цирком, тоді просто не мала чим зайнятися, бо була в декреті.
Я проводила багато часу в студії, була знайома із тренерами, з дітьми, з їхніми батьками. Коли вийшла на роботу, все одно постійно приходила сюди, допомагала.
На початку повномасштабної війни я з доньками виїхала до Німеччини. Понад рік ми жили там, дівчата там виступали, займали призові місця на фестивалях. Але в Німеччині тренування були зовсім не такими, як в Україні, і ми ухвалили рішення повертатися додому.
Тоді разом з Вячеславом Анатолійовичем працював Станіслав Філіпенко – виходець із циркової династії, жонглер на конях. Але зважаючи на вік та стан здоров’я, йому довелося піти на відпочинок. І студія потребувала другої людини. Так і запропонували мені.
Дуже цікава історія, адже ваші діти визначили ваш теперішній фах. А чому запропонували саме вам, і чи не було вам лячно, адже ви зовсім не циркова людина?
Олена: Ми з Вячеславом Анатолійовичем за понад 10 років здружилися, робили разом реквізит, я допомагала шити костюми, допомагала з веденням соцмереж, з подачею заявок на фестивалі тощо. Я фактично жила разом з цією студією. Я розумію, що вчити дітей не зможу, але допомагати в усьому – без проблем. На мені зараз переважно організаційна робота.
Народний цирк “Юність Києва” – які привілеї ви отримуєте як народний колектив? До того ж ви державна студія, а не приватна, в чому тут різниця?
Олена: “Народний колектив” – це більше про визнання. Особливих привілеїв ми не маємо.
Ми працюємо на базі комунального закладу художньо-технічної творчості “Печерськ”. Тобто ми викладачі бюджетної установи, відповідно звідти й отримуємо заробітну плату. Це все, чим відрізняємося від приватних студій.
Які жанри тут працюють зараз?
Вячеслав: Усі можливі, окрім повітряної гімнастики. По-перше, висота стель цього не дозволяє. У нас висить деякий реквізит, але це елементарні трюки, професійно цей жанр у нас не представлений. По-друге, я ніколи не займався повітрям. Також немає ілюзії, їй я свого часу також не навчився.
Серед жанрів у нас жонглювання, акробатика, еквілібр різного штибу, моноцикл тощо.
Як відбувається вибір бажаного жанру у ваших учнів?
Вячеслав: Наразі в нас працює 2 групи. Вони формуються не за віком, а за вміннями учнів. В першій групі ми вивчаємо основи циркових жанрів – стрибки, скакалка, перекиди, загальна фізична підготовка, вправи з деякими предметами, початкове жонглювання, робота з хула-хупом.
Коли дитина починає міцнішати, вчимося ставати на руки, тримати баланс. Після опанування основ, можемо переводити учня до другої групи. Там вже разом починаємо визначати конкретні жанри. Зважаємо на вміння та бажання дитини. Звісно, я пропоную спробувати певні напрямки. Ми не професійний спорт, і я вважаю, що тут головне завдання – не зламати дитину, а заохотити робити те, що їй найбільше по душі і те, що в неї найбільше виходить.
Зараз ви приймаєте до студії всіх охочих дітей?
Вячеслав: Так, усіх. І нікого ніколи не виключаємо. Якщо тут не подобається, учні самі йдуть. Жодних зауважень, сварок чи конфліктів у нас не буває.
Ми готуємо до того, що професійними артистами чи спортсменами стануть не усі. Але усі отримають розуміння і культуру циркового мистецтва. Зараз загалом у нас працює 18 вихованців. Іноді приходять колишні учні, які вже є студентами академії, займаються разом з нашими дітьми, щось підказують, роблять парні трюки. До речі, цьогоріч учениця Даніела Левіна готується до вступу в КМАЕЦМ. А наступного року буде вступати її сестра Анна.
Номер Даніели Левіної на фестивалі “ДивоЦирк” 2024
До війни учнів було більше. Майже всі вони виїхали, і ми набрали новий склад. Свого часу ми робили навіть цілі циркові спектаклі, є розроблені чотири сценарії. Цирковий спектакль – це суміш діалогів і трюків.
Вас досить складно знайти в соцмережах, чому?
Вячеслав: Ми знаємо, що це наша проблема і працюємо над нею. Маємо сторінку у Фейсбук – Народний цирк “Юність Києва”. І наша учениця Даніела допомагає з розробкою сайту.
Пане Вячеславе, якими тренерськими підходами в роботі керуєтеся особисто ви? Умовно кажучи, що ви можете дозволити своїм учням, а чого точно не дозволяєте?
Вячеслав: По-перше, це техніка безпеки і повага одне до одного. Я не дозволяю сваритися, ображати чи принижувати. Це в нас суворо заборонено. Я вчу, що кожен сильний по-своєму. І тут варто не конкурувати, а допомагати одне одному ставати кращими.
Читайте, як готують майбутніх зірок циркув студії “Але-ап” і інтерв’ю тренера Олега Курінського.
Не обов’язково всі мають бути друзями, але поважати одне одного і робити щось разом – це основа. Ми намагаємося створювати гарну атмосферу для наших дітей. Щосуботи граємо в ігри, я дозволяю біситися, даю спустити пар, відпочити, просто покричати, побігати, пострибати.
Також я вітаю всі ідеї та починання моїх учнів. Хочу, щоб вони приходили до мене, радилися і ми будемо розвивати ці ідеї. Я не забороняю дітям думати. Вони розвивають уяву, пропонують дуже нестандартні речі, а я допомагаю їх втілити в життя.
Завжди жанри підбираються під дітей, а не діти під жанри. Так само і з костюмами та реквізитом. В номер все оформлюється, коли з’являються ідеї і у дітей, і у тренера. Навіть батьки мають право голосу.
А як тримати цю грань, між вдячністю за допомогу батькам і коли вони відверто починають говорити тренеру, що йому робити?
Вячеслав: Ми не намагаємося навмисно вибудовувати цю грань. Іноді батьки можуть очікувати своїх дітей з тренувань і навіть підказувати їм що робити. Вони не керують замість мене чи вказують, як робити елементи. Але знають, якими мають бути вправи, як мають стояти ноги, якими мають бути рухи. Так побудовані наші досить близькі стосунки з батьками.
Іноді я можу попросити батьків не втручатися. Але вони роблять це максимально рідко, хіба можуть виказати своє побажання щодо номера чи костюму. Ми можемо радитися, але останнє слово, звісно, за тренером.
Ви близькі з дітьми? Часто вони діляться з вами секретами?
Вячеслав: Я відчуваю, що близькі. Буває, деякі батьки навіть не знають, про що я розмовляю з дітьми. Іноді батьки можуть просити допомоги, якось вплинути на дитину. Але я завжди попереджаю, що вони не будуть знати, про що я говорю з дітьми. Однак, якщо стаються неприємності, дітей також попереджаю, що в разі повторення, буду розмовляти з батьками і розв’язувати проблему. Рідко, але бувають і такі випадки.
Сьогодні ми побачили ваше звичайне тренування і варто зазначити, що ваші вихованці дуже дружні і відкриті, працюють в парах, допомагають одне одному. Ви як тренер, відчуваєте на собі відповідальність не лише спортивного, а й етичного, соціального виховання дітей? І які тут у вас підходи?
Вячеслав: По-перше, це людське ставлення. Діти різні і я до них по-різному ставлюсь. Шукаю індивідуальний підхід, по-різному комунікую і вибудовую стосунки. Я навіть на коліна спущусь, щоб розмовляти з дитиною на одному рівні. Якщо дітей щось турбує, вони обов’язково можуть підійти до мене, я їх вислухаю. Перше що я роблю, якщо людина звертається – я її слухаю.
Хороша людина – це ще не артист. І артист – це ще не хороша людина. Своїх дітей я вчу, що спершу їх будуть зустрічати як людей. В цирках імпресаріо, агенти спілкуються між собою. І не останню роль під час запрошення на контракт грає поведінка артиста. Тому в тренуваннях намагаюся вибудовувати повагу і правильне партнерське ставлення.
Досягненнями, яких учнів ви пишаєтеся найбільше?
Вячеслав: Це Ісламов Руслан, Левченко Аня, сестри Паренюк Саша та Олена, Ільчук Ангеліна, брати Моренці Микита та Женя, а також сестри Левіни Дана та Аня.
Оскін Дмитро зараз актор театру та кіно. Толстов Денис, Михайлова Юлія, Колеснікови Андрій та Сергій працювали в Cirque du Soleil. Бондаренко Максим та Ірина, Висоцький Станислав, Кіриченко Георгій працюють на найкращих майданчиках Європи.
Номер Анни Левіної на шоу “Квітневі посмішки” в НЦУ
Які плани в студії зараз, як ви бачите свій розвиток і чи замислюєтесь над покращенням тренувальних умов?
Олена: Восени починається фестивальний сезон, як в Україні, так і за кордоном. Сподіваємося, що на закордонні фестивалі пройдуть конкурсний відбір декілька наших номерів.
Зал вже стало особливим, зі своєю атмосферою. Тому міняти дислокацію не плануємо. Декілька поколінь вихованців кажуть: “Ми з підвалу “Арсеналу”.
Фото: Микита Делюков
Підписуйтесь на Circus Life в Instagram та Tik-Tok.
