Duo Pospelov Creative Studio – стали першими, до кого ми завітали, щоб побачити, як проходять тренування та як готують майбутніх зірок цирку.
Пане Олеже, пані Юліє, ви вже визнані артисти, як ви прийшли до того, щоб закінчити свою кар’єру й працювати як тренери?
[Юлія] Близько 4 років тому ми повернулися до Києва після 10-річного контракту в США, який поєднували з короткочасними контрактами. Тоді ми подумали, що потрібно зупинятися і створювати щось своє тут, в Україні.
До того ж я дивилася на інших артистів, у яких з’являються діти і розуміла, що теж вже хочу. І якось сказала Олегу, мовляв, давай зробимо з тобою щось своє, аби давати дітям майбутнє, як колись дали нам педагоги.
Приміщення ми знайшли якимось чудом, побачили оголошення про продаж зовсім поруч біля нашого будинку. Нам цей простір дуже сподобався, зробили ремонт, продумували все до деталей – оснащення, кріплення, інтер’єр. Так, у 2020 році ми відкрили Duo Pospelov Creative Studio.
[Олег] Ми не мали наміру цілеспрямовано закінчувати кар’єру артистів, все сталося само собою. Адже почався COVID-19, потім повномасштабна війна. Тоді ж і завагітніла Юля, народилася наша донечка, на початку війни вони вдвох виїхали на пів року до Німеччини. І повертатися до повноцінної виконавської кар’єри вже просто не було можливості.
Зараз ви передусім тренери. Це правда, що не завжди артист може бути тренером?
[Олег] Сто відсотків.
Мій дідусь – заслужений артист України Олег Поспєлов. Протягом 1950-х – 1960-х років прем’єр балету Львівського театру опери та балету імені С. Крушельницької; працював у театрі до 2004 року. А бабуся Ніна Поспєлова – провідна солістка балету цього театру; згодом викладачка, завідувачка відділу хореографії у Львівській балетній школі; потім викладачка в Київській академії танцю імені Сержа Лифаря.
Олег і Ніна Поспєлови, балет «Жизель»,
Львівський театр опери та балету, фото 1950-х рр.
Вони завжди казали, що навіть найкращий артист не завжди може бути педагогом, і навпаки.
[Юлія] Я, наприклад, все життя думала, що, коли закінчу кар’єру артистки, буду викладати для діток. Я з сім’ї, в якій не було великого достатку. І саме кар’єра артистки дала можливість реалізуватися, проявити себе, мати все, що маю сьогодні.
Будемо відверті, гарні артисти, які багато працюють, заробляють дуже добре. Я не знаю, як би склалося моє життя, якби я не була частиною цирку. Це відкриває величезні можливості, і саме їх ми хочемо показати нашим вихованцям.
Тому мені хотілося повернутися в Україну і дати можливість дітям побачити світ, розвиватися, знайти себе. Бо ми з Олегом працювали в багатьох країнах.
Сьогодні у вашій студії діти займаються повітряною гімнастикою. Коли батьки приводять сюди діток, вони бачать їх саме як частину цирку, чи спорту, чи такого симбіозу?
[Олег] Справді, повітряна гімнастика певною мірою виокремилася з мистецтва цирку. Наприклад, за кордоном спостерігається тенденція розвитку повітряної гімнастики як спортивної субкультури. В низці випадків вона взагалі вважається повітряним спортом. Там окремі федерації проводять змагання з повітряної гімнастики без жодного стосунку до цирку.
До вступу в Академію естрадного та циркового мистецтв я не знав, що можна робити трюки на ременях, полотнах, бо ніде цього не бачив. Зараз до цього долучається багато людей – це позитивний момент. Але є й негативний бік – мистецтво дещо розчиняється. Тому що будь-хто, потренувавшись місяць-два, може відкрити свою студію і набирати учнів. Тому і рівень на цих змаганнях з повітряної гімнастики трошки нижчий.
Про тренд на повітряну гімнастику й інші тенденції циркової індустрії читайте в нашому репортажі з XII Форуму аматорського циркового мистецтва.
Звичайно, дітям потрібно десь демонструвати свої вміння, для цього і організовують різноманітні фестивалі. Вони акумулюють все, що ми тут робимо. Щобільше, зараз в Україні окремі фестивалі повітряної гімнастики проводяться. Там взагалі нема слова “цирк”, учасники не позиціонують себе як циркові митці.
Учні Duo Pospelov Creative Studio на фестивалях циркового мистецтва / Фото: особистий архів подружжя Поспєлових
[Юлія] З першого заняття нам стає зрозуміло дитина буде цим серйозно займатися чи ні.
Навіть не маючи сильних даних для розтяжки, якщо є бажання, можна досягати хорошого рівня і гідно виступати на змаганнях. Буває й так, що є сильні спортивні дані, але бажання зовсім нема.
Є цікавий приклад. Мама привела свою дочку на “флай-йогу”, аби та просто “повисіла догори дриґом”, бо в неї сколіоз, мовляв, це корисно. Але ми почали працювати з дитиною, в неї чудові дані, вона загорілась полотнами. І стала справжньою зіркою, вже десяте золото отримала за пів року.
А який у вас бекграунд, з чого ви починали?
[Олег] Я закінчив Кловський ліцей. Потім Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого як організатор театральної справи. Тобто в мене були зовсім інші ідеї й плани. І якось я прийшов працювати інспектором манежу до Київського державного коледжу естрадного та циркового мистецтв (сьогодні Київська муніципальна академія естрадного та циркового мистецтв).
Тоді було модно займатися спортом, я качався, розтягувався, але винятково для себе. Потім зайшов на навчальний манеж, тоді він був на Михайлівській площі. Там тренував В’ячеслав Соболєв. Я побачив його, і настільки мене це зацікавило, що потім просто вже не відпустило. Так я писав дипломну роботу в театральному і готувався до вступу в Академію естрадного та циркового мистецтв. Мені тоді було вже 20.
[Юлія] Я з Білої Церкви. В свої 6 прийшла на перше вересня в школу, там була тренерка з гімнастики, вона дивилась на першачків і оцінювала їхні перспективи в спорті. Вона й написала мамі записку: “Ваша дитина талановита, приводьте її до циркової студії”.
І, звісно, мене привели на заняття. Потім я вступила до Коледжу естрадного та циркового мистецтв в 15 років, а далі вже до академії. Мій шлях досить класичний для артиста.
Але найцікавіше почалося, коли я на першому курсі познайомилась з Олегом. Він тоді якраз прийшов дивитися на заняття Соболєва. Мені було 15, і доти я хлопців всерйоз не сприймала. І тут зайшов він – Бог [сміється].
Я сиділа за матом і питала: “Хто це хто?”. Нас познайомила подружка, але він одразу сказав, що взагалі нічого не вміє. А я й відповіла: “Отже, будемо вчитись і робити пару”. Нічого така пара вийшла, ось вже 22 роки разом [усміхаються].
Він тренувався все літо у Львові в дідуся і приїхав зовсім іншою людиною. Спершу Олег прийшов в академію качком, його навіть хлопці називали “кабан”, “краб”, а зі Львова приїхав в два рази меншим [сміється]. Він сів на всі шпагати, на які лише можна. І його одразу взяли на третій курс, бо він вже мав вищу освіту з театрального.
Фото з виступів Duo Pospelov / Фото: особистий архів подружжя Поспєлових
Зараз в Україні відновився тренд на циркові фестивалі. Як ставляться діти до таких виступів, в них є бажання чи це індивідуально?
[Олег] Коли ми тільки відкрили студію і одразу прийшли діти “з нуля”, звичайно, вони не готові були до виступів. Спочатку все зупинилося через коронавірус. На початку 2022 ми готувалися до “ДивоЦирку”, вже подали заявку, домовилися про репетицію і розпочалася велика війна. Тому плани поламалися, багато діток виїхало з країни.
Але ми були однією з перших студій, хто відновив роботу вже на початку квітня. Я не їхав з міста, написав батькам, все підготував і поступово діти почали повертатися. Деякі фестивалі були в онлайн режимі, ми записували відео і навіть мали лауреатів.
Наступного 2023 року ми вже серйозно підготували номери. Якраз почали відновлюватися фестивалі офлайн. Ми спробували один раз, другий, і потім фестиваль за фестивалем буквально. За цей рік ми брали участь, певно, в понад 15 конкурсних програмах.
Окремо хочемо подякувати Національному цирку України та Корнієнку Владиславу Вікторовичу за можливість ставити номери для наших вихованців на малому манежі цирку.
В нашій студії, на жаль, недостатньо висоти для постановки повноцінного циркового номеру. На п’яти метрах ти ніколи не зробиш ті трюки, які можна зробити в цирку. Нам Владислав Вікторович надав унікальну можливість готувати конкурсні номери для найталановитіших дітей, а це дорого варте.
А ми можемо говорити про кількість сьогодні ваших учнів? І скільки потрібно часу, аби дитину “з нуля” підготувати до участі в конкурсній програмі?
[Олег] По-перше, у нас індивідуальний підхід, на одному тренуванні до фестивалю, наприклад, може бути 5-6 дітей максимум. По-друге, це безпека і можливість гідної уваги кожному.
Зараз в нас близько 40 учнів. Бо хтось приходить один раз на місяць з метою займатися для себе, як додаткове хобі, а хтось серйозно налаштований брати участь у фестивалях.
Щодо часу підготовки – це дуже індивідуально. Залежить від кількості тренувань, оптимально – понад 3 рази на тиждень, плюс вдома займатися розтяжкою. Залежить також від природних даних. Загалом – від кількох місяців до року підготовки.
Ви відмовляли комусь, бо фізичних даних відверто не вистачає?
[Юлія] Коли ми тільки відкрились, ми обирали. Радили спочатку потренуватися вдома, розтягнутися і згодом приходити. Але зараз такий час, непростий для дітей, тому ми дещо змінили цей момент.
Спочатку діти пережили коронавірус, потім повномасштабне вторгнення. Все перейшло в онлайн, вони виїжджали, сиділи вдома, без комунікації і стали дуже спраглі до цього.
Вони приходять сюди, зокрема, щоб надолужити це, знаходять подруг, заповнюють цю прірву комунікації. Ми всі стаємо великою сім’єю, разом радіємо перемогам на конкурсах, підтримуємо одне одного. Тобто це велике спортивне ком’юніті, це дух команди.
Знаєте, нещодавно 25 листопада, був великий обстріл Києва. Тривога тривала майже всю ніч, були вибухи. А в мене зранку заняття в цирку о 9.30. Уявіть собі, прийшли всі. Вони не спали, але прийшли. Батьки писали: “Ми чекаємо на відбій тривоги, але діти не пропустять, бо дуже хочуть на заняття”.
Ми знаємо, що ви займаєтесь не лише з дітьми та підлітками, а й з дорослими дівчатами, жінками. Розкажіть про цей напрямок роботи. І чи працюєте ви з хлопчиками, чи є на це попит?
[Юлія] В нас є окремий популярний зараз напрямок – аерострейчинг або флай-йога. Тобто дівчата будь-якого віку можуть приходити і розтягуватись на спеціальних гамаках. За цей час дівчата від 32 до 40 років досягли крутого рівня. Вони настільки є для мене мотиваторами, тому що завжди приходять і хочуть робити нове щось. Бачать це в соцмережах і теж загораються.
Найстаршій, так би мовити, учениці було за 70 років. Вона спортсменка в минулому і займалася на рівні з 23-річними. Але ми спочатку не знали її віку, думали їй близько 45.
Хлопчикам також є місце в нашій студії, але попит не такий великий. Їм важче займатися, тому що саме ці жанри для них складніші фізично. У них немає такої природної розтяжки, як у більшості дівчат. Думаю, в майбутньому ще будемо готувати хлопців.
Якщо батьки обирають між різними студіями, то на що потрібно звернути увагу перш за все? Як би ви сказали, чим особлива Duo Pospelov Creative Studio?
[Олег] По-перше, зверніть увагу на вигляд студії, інтер’єр, облаштування, технічні обсяги. Багато залежить від того, чи приємно буде в цій студії займатися. Бо іноді бачу, що тренуються в таких місцях, де іноді навіть перебувати неприємно – брудно, відсутність туалету. Здавалося б банальні речі, а це комфорт учня і його бажання вчитися.
По-друге – це кваліфікація тренера. Є різниця між самоучками, які просто ходили на подібні заняття і вирішили започаткувати свої та людей з фаховою освітою, досвідом виступів, викладацьким тощо.
По-третє – атмосфера занять і підхід. Ми ніколи не розповідаємо батькам, до яких умовно “крутих педагогів, артистів” прийшли їхні діти. Ми показуємо це на діях, а вже потім батьки можуть знайти відео з наших виступів і щиро дивуються, що це ми і чому ми мовчали. Гонор – це погана ознака.
[Юлія] І, звичайно, ставлення до дітей. Ми близько 20 років працювали за кордоном і зрозуміли дуже важливу річ.
Головне на заняттях – це повага одне до одного. Діти називають нас по іменах, вони не бояться зробити помилку, запитати, вони відкриті до нас, бо ми цього не забороняємо, ми на одному рівні з ними.
Діти не питають, чи можна до туалету, попити води тощо, просто спокійно йдуть і роблять це. Є думка, якщо дітей тренувати суворо – тільки тоді буде результат. Це пережитки минулого, і мало хто замислюється, що за цим результатом стоятимуть дитячі травми, невпевненість в собі, страх помилки тощо.
Дитина виросте і буде пам’ятати всі завдані їй психологічні травми. Ми не вимагаємо неймовірної дисципліни від дітей, ми кажемо їм: “Чини як тобі комфортно, але нам ти потрібна зіркою, головне для нас і для тебе – це результат. Ви маєте бути яскравими, ви маєте бути найкращими, ми хочемо бачити артистів”.
Знаєте, ми колись працювали на кораблях, і я запам’ятала, як до артистів та персоналу виходив власник круїзної компанії Royal Caribbean International, сідав на підлогу і просто питав, як їхні справи. Це про повагу, яку ми перейняли і до якої ми завжди прагнемо.
Розкажіть про ваш персональний розвиток як тренерів?
[Олег] Юля зараз вдруге вагітна, тому інтенсивні заняття їй протипоказані. Але направду нам довелося багато чому вчитися самим. Це і сольні трюки, постійний розвиток, бо маємо демонструвати дітям те, чому їх вчимо.
Постійно підтримуємо форму, ми обличчя студії, нам потрібно круто виглядати. Іноді дівчата дивуються, що я старший за їхніх батьків, мені майже 45.
Ще один напрямок мого розвитку – наука. Я пишу наукові статті про цирк, маю загалом 13 в наукових виданнях, закінчив аспірантуру.
Інсайдерська інформація для вас – до кінця року, я чекаю на захист кандидатської дисертації. Тема: “Циркове мистецтво на західноукраїнських землях наприкінці XVIII – початку XIX століть”. Мій науковий керівник Владислав Вікторович Корнієнко, разом ми працюємо над цією цікавою, але досить складною темою.
Після 20-річного артистичного досвіду я вступив до аспірантури і я почав опрацьовувати тему циркового мистецтва західноукраїнських земель – польські, німецькі джерела. І друге – осмислення циркового мистецтва, його естетика. В ХІХ столітті точилася дискусія філософів – цирк це мистецтво чи ні. Вони прийшли до висновку, що це видовищно, вражаюче, однак це не мистецтво на рівні танцю і живопису. Мистецтвом цирк став уже в ХХ столітті.
Запитання на завершення більш особисте і, гадаємо, воно цікавить багатьох. Ви разом понад 20 років, працювали в парі, зараз у вас спільна студія. Як це впливає на ваші особисті та робочі відносини?
[Юлія] Ми просто разом живемо цим. Ми повертаємось додому після роботи і говоримо про роботу, вона стала органічною частиною життя.
Якщо знайти свою людину в житті, правильну, то це все дуже легко, і не відчувається років і не потрібно часу на відпочинок одне від одного.
Ми переживали разом багато всього – спільні репетиції, виступи, поїздки, дуже багато моментів, які лише зблизили. Нам в цьому, мабуть, пощастило, бо ми правильно вибудували свої стосунки. Гадаю, секрет в тому, що це не лише любов, це і дружба, це і глибокі та теплі людські почуття, повага та розуміння.
Підписуйтесь на нас в Instagram: instagram.com/circuslife.com.ua.
